Якийсь час було чути тільки торохкотіння воза. Пейзаж обабіч дороги трохи змінився: траплялися пагорби, а фермерські угіддя ставали меншими.
— Дві тисячі доларів, — промовив Толоз. — Дві тисячі доларів. Дві тисячі доларів.
— Нашо ти весь час говориш про дві тисячі доларів? — спитав Бескид.
— Раніше ніколи не було нагоди сказати «дві тисячі доларів».
— Ти головне не кажи це так голосно.
— ДВІ ТИСЯЧІ ДОЛАРІВ!
— Цить! — розпачливо просичав Асфальт, коли Толозів крик луною рознесло понад пагорбами. — Тут купа бандитів!
Толоз жадібно глянув на мішок.
— Хто б казав.
— Я не про пана Нудля!
— Ми на дорозі між Сто Латом і Квірмом, — терпляче пояснив Толоз. — Не у Вівцескелях. Тут цивілізація. У цивілізованих місцях на дорогах немає грабіжників. — Він знову зиркнув на мішок. — Вони чекають, доки подорожні дістануться міста. Ось чому це зветься цивілізацією. От скажи, коли востаннє на цій дорозі когось пограбували?
— Здається, у п’ятницю, — озвався хтось з-за брили при дорозі. — От холера...
Коні зіпнулися й рвонули вперед, коли Асфальт майже інстинктивно ляснув батогом.
Вони не збавляли ходу кілька миль.
— Просто не патякайте про гроші, гаразд? — сичав Асфальт.
— Я фаховий музикант, — сказав Толоз. — Звісно, я не можу не думати про гроші. Далеко ще до Квірма?
— Уже недалеко, — відповів Асфальт. — Кілька миль.
І от уже за наступним пагорбом вони побачили місто, що затишно влаштувалося у низині при затоці.
Біля брами на них чекали люди, а сама брама була замкнена. Сонце виблискувало на шоломах вартових.
— А як звуться ті довгі штуки з топірцями на кінцях? — спитав Асфальт.
— Алебарди, — сказав Паді.
— Їх там чимало, — завважив Толоз.
— Вони ж не на нас чекають, так? — спитав Бескид. — Ми ж прості музиканти.
— А ще я там бачу чоловіків у мантіях із золотими ланцюгами на шиях, — сказав Асфальт.
— Бюргери, — сказав Толоз.
— Пригадуєте того вершника, що повз нас проїхав зранку? — спитав Асфальт. — Певно, новини ніс.
— Ага, от тільки то не ми театр їм рознесли, — сказав Бескид.
— Ні, але ж це ви шість раз на біс виходили, — завважив Асфальт.
— І не ми на вулицях бешкетували.
— Я певен, що ті чоловіки зі зброєю до вас прислухаються.
— Може, вони не хочуть, шоби їм кімнати в готелях перефарбовували. Я ж казав, шо помаранчеві фіранки й жовті шпалери — це занадто.
Віз зупинився. Огрядний чоловік у трикутному капелюсі й підбитому хутром плащі похмуро дивився на учасників гурту.
— Це ви музиканти, відомі як «Гурт, що качає»?
— А щось не так, офіцере? — спитав Асфальт.
— Я мер Квірма. Відповідно до законів Квірма, Музику, Що Качає, не можна виконувати в межах міста. Ось, гляньте, тут так і написано...
Чоловік широким жестом розгорнув сувій. Толоз упіймав його кінець.
— Тут чорнила ще навіть не висохли, — сказав він.
— Музика, Що Качає, порушує громадський спокій, завдає шкоди здоров’ю й моралі, а також спричиняє неприродні рухи плоті, — сказав чоловік, намагаючись згорнути сувій.
— Тобто у Квірм нам не можна? — спитав Толоз.
— Можете заїхати в місто, коли так уже треба, але виступати заборонено, — сказав мер.
Паді підвівся.
— Але ми мусимо виступати, — сказав він.
Гітара ніби сама перекинулася на ремені уперед. Він взяв її за гриф і загрозливо заніс руку над струнами.
Толоз розпачливо озирнувся. Бескид із Асфальтом затулили вуха руками.
— Он як, — сказав Толоз. — Здається, у нас тут є простір для перемовин, правда ж? — він зійшов з воза. — Гадаю, Ваша Світлість ніколи не чули про податок на музику.
— Який ще податок на музику? — спитали мер із Асфальтом в унісон.
— О, це такий новітній винахід. Набув ужитку в зв’язку з популярністю Музики, Що Качає. Концертний акциз, п’ятдесят пенсів з квитка. У Сто Латі сума акцизного збору сягнула, коли не помиляюся, двохсот п’ятдесяти доларів. А в Анк-Морпорку удвічі більше, звісно. Винахід Патриція.
— Справді? Звучить дуже навіть у дусі Ветінарі, — погодився мер і почухав підборіддя. — То ви кажете, у Сто Латі так двісті п’ятдесят доларів зібрали? Справді? А таке крихітне містечко.
Вартовий із плюмажем на шоломі нервово відсалютував і заговорив:
— Ваша Світлосте, даруйте, та зі Сто Лата доповіли, що...
— Хвилиночку, — невпевнено сказав мер. — Я розмірковую...
Бескид нахилився до Толоза й прошепотів:
— Це ж хабарництво, ні?
— Це оподаткування, — сказав Толоз.
Вартовий знову віддав честь:
— Але, пане, вартові зі Сто Лата доповіли...
— Капітане, — перебив мер, досі задумано дивлячись на Толоза, — це політичне питання! Прошу, помовчте!
— Серйозно? — спитав Бескид.
— І на доказ добрих намірів, — додав Толоз, — ми вважаємо за доцільне сплатити акциз заздалегідь. Що скажете?
Мера ця пропозиція заскочила зненацька. Він і гадки не мав, що на світі бувають музиканти при грошах.
— Ваша Світлосте, у повідомленні сказано...
— Двісті п’ятдесят доларів, — повторив Толоз.
— Ваша Світлосте...
— Так, капітане, — заговорив мер, вочевидь дійшовши рішення, — ми ж знаємо, що вони там у себе в Сто Латі трохи дивні. Це ж лише музика. Я ж казав, що це повідомлення якесь дивне було. Не бачу в музиці нічого шкідливого. А ще ці молоді лю... тобто юнаки — вочевидь дуже успішні музиканти, — додав він.
Чомусь успішність гурту для мера багато важила, — і так часто буває з людьми. До бідних злодіїв менше симпатії.
— Так, — вів він далі. — Ті, зі Сто Лата, просто нас випробовують. Гадають, ми такі простенькі, бо від нас до Анк-Морпорка далі.
— Так, але у Псевдопо...
— О, там. Вони просто відсталі. Яка кривда від музики, от скажіть? Особливо, — тут мер жадібно зиркнув на Толоза, — коли є користь для громадського бюджету. Пустіть їх, капітане.
Сюзен сіла в сідло.
Вона знала, куди слід їхати. Вона вже бачила те місце. Там поставили загорожу вздовж дороги, але небезпека лишилася.
Знала вона й час, коли треба там бути.
Точно перед тим, як той поворот назвуть Мертвяцьким.
— Здоров, Квірме!
Паді видав акорд. І став у позу. Навколо нього, ніби ореол із дешевих блискіток, мерехтіло біле сяйво.
— А! А! А!
Крики натовпу гусли, перетворюючись на знайому суцільну стіну звуку.
Толозові спало на думку, що раніше він радше вважав, ніби їх уб’ють невдячні слухачі. Тепер він розумів, що їх, напевне, можуть убити й занадто вдячні...
Він уважно роззирнувся на всі боки. Попід стінами стояли вартові, бо капітан місцевої варти знав свою справу. Хоч би Асфальт чекав надворі з підводою напоготові, як він просив...
Він глянув на Паді в сяйві софітів.
«Одну-дві пісні на біс — і геть зі сцени до чорних сходів», — думав собі Толоз. Величезний шкіряний мішок вони пристебнули до Бескидової ноги, тож хай хто захоче його потягти — нехай тягне і їхнього тонного ударника.
Далі Толоз усвідомив, що не знає, що вони зараз гратимуть. «Я ніколи не знаю, — думав він, — просто дму в сурму... і воно якось усе само. І хай хтось тільки скаже, що це нормально».
Паді замахнувся правицею, мов дискобол, і акорд зістрибнув зі струн прямісінько у вуха глядачів.
Толоз підніс сурму до губ. Звук, що полився з неї, був ніби антрацитово-чорний оксамит у кімнаті без вікон.
За мить до того, як закляття Музики, Що Качає, подіяло на нього, у його голові сяйнула думка: «Я от-от загину. Така вже ця музика. Ще трохи, і мені смерть. Я це відчуваю. Щодня. Вона наближається»...
Він знову глянув на Паді — той так вглядався у залу, ніби шукав когось поміж ревучого натовпу.
Вони зіграли «На долині туман колисав — аж качав». Вони зіграли «Трухани мене». Вони зіграли «Хідник до вирію» (й близько сотні слухачів заприсяглося вранці придбати собі гітару). Вони грали від щирого серця, від усієї душі.