Їм вдалося піти після дев’ятого виходу на біс. Натовп гамселив підлогу ногами, коли вони крізь віконце нужника тікали у провулок.
Асфальт випорожнив свою торбу в шкіряний мішок.
— Ще сімсот доларів! — повідомив він, допомагаючи товаришам залізти на підводу.
— Ага, а нам платять по десять доларів, — сказав Толоз.
— Поговоріть із паном Нудлем, — сказав Асфальт, і коні застукотіли підковами по бруківці до міської брами.
— Я поговорю.
— Нема сенсу, — озвався Паді. — Можна за гроші грати, а можна заради того, щоби грати.
— От би дожити, щоби таке собі дозволити! — Толоз попорпався під лавою, де Асфальт ховав пляшки з пивом.
— Хлопці, в нас завтра фестиваль, — нагадав Бескид. Арка міської брами лишилася позаду. Навіть за муром було чути гуркіт глядацьких підошов.
— А після того підпишемо нову угоду, — сказав гном. — Із купою нулів.
— У нас там і зараз нулі, — завважив Бескид.
— Ага, от тільки інших цифр перед ними не так і багато, еге ж, Паді?
Вони обоє озирнулися. Паді спав, притискаючи гітару до грудей.
— Вигорів, мов та свічка, — сказав Толоз.
Він знову подивився вперед. Дорога біліла у зоряному світлі.
— Ти ж казав, шо просто працювати хочеш. Шо не хочеш собі слави, — сказав Бескид. — Як воно буде, коли на тебе зваляться всі ті гроші й дівчата кидатимуть на сцену нагрудники?
— Мабуть, якось звикну.
— А я би собі кар’єр придибав.
— Серйозно?
— Ага. У формі серця.
Темна грозова ніч. Коней не видно, карета скочується з дороги й зривається в чорну прірву, пробивши хитку, непевну загорожу. Вона падає прямісінько в посохле річкове русло далеко унизу, навіть не зачепивши жодного скелястого виступу, й розбивається на друзки. А тоді олія, що витекла з ліхтарів, займається, лунає короткий вибух, і з полум’я — бо так уже мусить бути й без цього ніяк — викочується вогнисте колесо.
Дивно, та Сюзен нічого не відчула — і сама з цього здивувалася. Так, сумні думки надходили, бо за таких обставин вони мусили бути сумними. Вона знала, хто був у тій кареті. Бо це вже сталося. Вона нічим не могла тут зарадити, бо коли б зарадила, цього не сталося б. І ось вона спостерігала, як це стається. І не зарадила. І воно сталося. Вона відчувала, як логічні аргументи один за одним вкладаються по своїх місцях, ніби важезні свинцеві зливки.
Може, десь і колись усе це сталося інакше. Може, та — інша — карета перекинулася на інший бік, може, вдало налетіла на каменюку, може, вона просто не їхала цим шляхом, чи, може, візник пам’ятав про небезпечний вигин дороги. Та всі ті ймовірності могли існувати тільки за умови існування цієї.
Це знання не належало Сюзен. Вона перейняла його від значно, значно старшого розуму.
Іноді єдине, що можна для когось зробити, — просто бути поряд.
Вона повела Хропунця у тінь попід скелі над дорогою. За хвилину чи дві почувся стукіт каміння, і з ущелини майже вертикально вибрався кінь із вершником.
Хропунець гаряче чмихнув. Парапсихологи не вигадали терміна на позначення дивного відчуття від перебування в присутності самого себе[30].
Сюзен спостерігала за Смертю: той спішився і, спершись на косу, дивився униз на річку.
Вона подумала: «Але ж він міг якось зарадити. Хіба ні?»
Той виструнчився, але не озирнувся.
— ТАК. Я МІГ БИ ЗАРАДИТИ.
— Але як... Як ви знали, що я тут?..
Смерть роздратовано махнув рукою:
— БО ПАМ’ЯТАЮ ТЕБЕ. А ТЕПЕР МУСИШ ДЕЩО ЗРОЗУМІТИ: ТВОЇ БАТЬКИ ЗНАЛИ, ЩО ВСЕ МУСИТЬ СТАВАТИСЯ ПЕВНИМ ЧИНОМ. УСЕ МУСИТЬ СТАТИСЯ БОДАЙ ДЕСЬ. ГАДАЄШ, МИ З НИМИ ЦЬОГО НЕ ОБГОВОРЮВАЛИ? Я НЕ ДАЮ ЖИТТЯ. Я МОЖУ ТІЛЬКИ... ПОДОВЖУВАТИ ЙОГО. БЕЗЗМІННО. ТІЛЬКИ ЛЮДИ МОЖУТЬ ДАВАТИ ЖИТТЯ. І ТВОЇ БАТЬКИ ХОТІЛИ БУТИ ЛЮДЬМИ — А НЕ БЕЗСМЕРТНИМИ. ЗАГИНУЛИ ВОНИ МИТТЄВО, КОЛИ ТОБІ БУДЕ ВІД ЦЬОГО ЛЕГШЕ. МИТТЄВО.
Сюзен подумала: «Я мушу спитати. Бо інакше яка з мене людина, коли не спитаю».
— Я можу повернутися і врятувати їх?..
Вона промовила це майже ствердно, і лиш тільки непевність її голосу вказувала на запитальність.
— ВРЯТУВАТИ? НАВІЩО? ЖИТТЯ, ЯКІ ДОБІГЛИ КІНЦЯ? ПЕВНІ РЕЧІ ДОБІГАЮТЬ КІНЦЯ. Я ЦЕ ЗНАЮ. БУВАЄ, ЩО Я ВВАЖАЮ ІНАКШЕ. АЛЕ... ХТО Я БЕЗ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ? МУСЯТЬ БУТИ ЯКІСЬ ЗАКОНИ.
Він сів у сідло і, не озираючись, погнав свого Хропунця у темряву над прірвою.
Позаду стайні на вулиці Федри був сніп соломи. Він заворушився, і з нього почулася притишена лайка.
За мить пролунав вибуховий кашель, а тоді почулося — значно чіткіше — лайливе слово із клуні поряд із ринком, де торгували худобою.
Ще мить — і прогнилі підлогові дошки у старій бакалії на Короткій вулиці стали дибки, і брудна лайка рикошетом відбилася від борошняних мішків.
— От гризун тупоголовий! — ревів Альберт, виколупуючи з вух залишки круп.
— ПИСК.
— Та вже напевне! Якого я зросту, на твою думку? Альберт обтрусив плащ від борошна й сіна і підійшов до вікна.
— Ага. Ну гаразд, робимо поправку на «Латаний барабан».
Пісок відновив свою перервану подорож із майбутнього в минуле десь у глибинах Альбертових кишень.
Гібіскус Дюнельм планував зачинятися за годину. Усе просто: спершу треба зібрати усі вцілілі склянки й кухлі. Це швидко. Тоді треба перевірити залу на предмет забутої зброї, придатної до вигідного перепродажу. А тоді перевірити на предмет грошей кишені тих відвідувачів, які не здатні були чинити спротив такому нахабству через перебування в стані сп’яніння, смерті чи в обох станах одночасно.
Тоді меблі було посовано, а з підлоги усе позмітано крізь чорний хід на широке буре плесо річки Анк, де усе це якийсь час трималося купи на поверхні, а тоді тонуло — чи то пак загрузало.
Зрештою Гібіскус спробував зачинити на замки й засуви величезні вхідні двері... Але ті не піддалися. Гібіскус глянув униз і побачив у шпарині чобіт.
— Ми зачинилися, — сказав Гібіскус.
— А от і ні.
Двері насилу розчинилися, і через поріг переступив Альберт.
— Бачили цього добродія? — упевнено спитав він, тицьнувши Гібіскусові під носа цупкий прямокутний папірець.
Це було неприпустимо. Дюнельмова робота була не з тих, де можна комусь розповідати, що когось бачив. Так довго не проживеш. Дюнельм міг усю ніч подавати напої, не бачачи анікогісінько.
— Вперше бачу, — механічно відповів він, навіть не глянувши на папірець.
— Ви мусите мені допомогти, — сказав Альберт. — Бо інакше станеться дещо страшне.
— Ідіть геть!
Альберт ступив уперед і грюкнув дверима.
— І не кажіть, що я не попередив, — сказав він. На його плечі Смерть Щурів підозріливо принюхувався.
Ще мить — і Гібіскус лежав підборіддям на одному зі своїх столів.
— Отже. Я знаю, що він приходив сюди, — сказав Альберт, у якого навіть дихання не збилося. — Бо всі сюди приходять рано чи пізно. Тому гляньте ще раз.
— Але ж це карта каро! — процідив Гібіскус. — Це Смерть!
— Саме так. У нього ще кінь такий білий великий. Важко не помітити. Хоча йому навряд цього хотілося б, принаймні тут.
— Треба уточнити, — почав господар, намагаючись вивільнитися з Альбертових залізних лабетів. — Ви хочете спитати: «Чи не бачили ви добродія, який на вигляд геть не такий?»
— Він непересічний на вигляд. Украй непересічний клієнт. — Альберт на хвильку замислився. — А ще він дуже багато пив би, це я про нього напевне знаю. Він завжди багато п’є.
— Дозвольте нагадати, що ми в Анк-Морпорку.
— Ти мене не сердь, розумако.
— То це ви ще не розсердились?
— Зараз я просто нетерплячий. Але можу й розсердитися, коли хочеш.
— Приходив один тут... кілька днів тому. Не пригадаю, який він із себе був...
— Он як. Це точно він.
— Усе випив, усенькі запасики, на «Варварський набіг» скаржився, що гра йому не йде, а тоді як упаде...