— І що тоді?
— Не можу пригадати. Мабуть, викинули його.
— Крізь чорний хід?
— Так.
— Але ж там двері на річку.
— Ну, люди переважно непогано там тримаються, перш ніж потонути.
— ПИСК, — сказав Смерть Щурів.
— А він казав щось? — спитав Альберт, не звертаючи на щура уваги.
— Щось про те, ніби все-все пам’ятає. Здається. Казав... Казав, що сп’яніння не помагає забувати. Весь час щось патякав про дверні ручки і про... про волохаті сонячні промені.
— Волохаті промені?
— Щось таке.
Раптом Гібіскус відчув, що його руку відпустили. Він зачекав секунду чи дві й дуже обережно озирнувся.
Над ним і за ним нікого не було.
Гібіскус повільно й обачливо присів, щоби зазирнути попід столи.
Альберт вийшов у світанкові сутінки і, трохи попорпавшись, витягнув з-під плаща скриньку. Підняв кришку, глянув на життємір, грюкнув кришкою.
— Гаразд, — сказав він. — Що тепер?
— ПИСК!
— Що?
І тут хтось вдарив його у потилицю.
Це був не смертельний удар. Лінивець Тимо з Гільдії злодіїв знав, що буває із грабіжниками, які вбивають людей. До таких на коротку розмову приходять із Гільдії найманців. Розмова справді дуже коротка, з однієї репліки. «Бувайте».
Лінивець просто хотів оглушити старого й тоді обібрати.
Звук, із яким тіло вдарилося об землю, виявився несподіваним. Таким, ніби розбилося щось крихке і скляне, але з неприємними обертонами, які відлунювали Лінивцеві у вухах ще тривалий — занадто тривалий — час.
Щось підстрибнуло й учепилося йому в обличчя. Дві кістляві лапки стисли його вуха пазурями, а кістлява морда смикнулася йому просто в обличчя і боляче вдарила в лоба. Лінивець заверещав і втік.
Смерть Щурів упав на землю й побіг до Альберта. Посмикав старого за щоки. Кілька разів роздратовано копнув. А потім — у цілковитому відчаї — вкусив його за носа.
Потім він взяв Альберта за комір плаща й спробував витягнути з канави, аж раптом почув тривожний хрускіт скла.
Порожні очниці розгнівано зиркнули на зачинені двері «Барабана». Закостенілі вусики настовбурчилися.
За мить Гібіскус уже відчиняв двері, щоби нарешті громове стукання вщухло.
— Я ж казав, що ми...
Щось майнуло йому попід ногами, на мить спинилося, щоби вкусити за литку, і рвонуло до чорного ходу, припадаючи носом до підлоги.
Той парк називався Сховним не через те, що там можна було сховатися, а через те, що він був розташований на тому клапті землі, що його намагався колись приховати від митарів один хитрий землевласник, хоча за законом наділи, які можна було би зорати дощовитого четверга трьома з половиною волами, підлягали обов’язковому оподаткуванню, а саме такого розміру і був цей наділ. Жителі Анк-Морпорка поважають традиції, особливо коли ті стосуються ухиляння від податків.
У парку були дерева — і навіть став зі справжніми рибами. І якось так уже сталося, що там було справді безпечно переховуватися. У Сховному парку майже не траплялося пограбувань — бо грабіжники, як і всі інші, полюбляють приймати сонячні ванни у безпеці. Тож парк той був, так би мовити, нейтральною територією.
А ще людей у парку потроху більшало, хоча розважатися там було нічим — хіба спостерігати, як теслі споруджують велику дерев’яну сцену неподалік озера. Позаду сцени розтягли сітку. Коли хтось наважиться пролізти, Хризопразові тролі ловитимуть таких хитрунів і кидатимуть у став.
Серед усіх музикантів, які репетирували перед виступом на фестивалі, Довбня з товаришами по гурту помічали одразу — почасти через те, що він зняв сорочку, аби Джимбо міг замастити йому рани йодом.
— Я думав, то такий жарт, — ричав Довбень.
— Та ж казав тобі, шо у твоїй кімнаті його лишив, — виправдовувався Паскуда.
— І шо, і як мені тепер на гітарі грати? — спитав Довбень.
— Та ти й здоровою нормально не грав, — озвався Кивун.
— Ти на руку мою позир. Зириш?
Усі дивилися на його руку. Мати Джимбо вдягла на неї рукавицю, замастивши й перев’язавши рани — неглибокі, бо навіть найтупіший леопард недовго панькатиметься з кимось, хто намагається зняти з нього штани.
— Рукавиця! — ревів Довбень. — Ви хоч раз бачили, шоби серйозний музикант в одній рукавиці виступав? Як взагалі на гітарі грати, коли рука в рукавиці?
— А ти хіба грати вмієш? Яка різниця?
— Нашо я взагалі з вами, телепнями, зійшовся, — вів своє Довбень. — Ви стаєте на заваді моєму творчому розвиткові. Гадаю, час вийти з гурту й заснувати побічний проект.
— Нікуди ти не вийдеш, — сказав Джимбо, — бо гірших за нас годі знайти. Глянь правді у вічі. Ми цілковиті нездари.
Він озвучував спільну думку, яку до того чомусь ніхто не висловлював вголос. Дійсно, навколо них було безліч цілком бездарних музикантів. Більшість не вміла нічого. Подекуди траплялися необроблені таланти, їм просто треба було навчитися грати. Однак серед навколишніх гуртів не було таких, де ударник не міг поцілити по барабану чи гітарист був наділений відчуттям ритму, порівнюваним із гуркотом від серйозної дорожньо-транспортної пригоди. І в усіх інших була принаймні якась остаточно погоджена назва. Звісно, це були не такі вже вигадливі назви штибу «Великий Троль та Інші Тролі» чи «Гномський погляд з висоти» — та вони хоча б розуміли, хто вони такі.
— Може, назвемося «Гурт нездар»? — запропонував Кивун, ховаючи руки в кишенях.
— Може, ми й нездари, — гиркнув на нього Довбень, — але ми нездари, які грають Музику, Що Качає.
— Ну-ну, що тут у нас? — поцікавився Нудль, який саме пробирався серед навколишнього розгардіяшу. — Часу не так і багато лишилося. Ви що тут робите?
— Нас внесено до програми, пане Нудлю, — сумирно нагадав Довбень.
— І як я мав внести вас у програму, коли й назви вашої не знаю? — роздратовано махнув Нудль у бік однієї з афіш. — Бачите там свою назву?
— Певно, ми там у рубриці «Та инші артисти», — пояснив Кивун.
— А що це з вашою рукою? — спитав Нудль.
— Штані покусали, — відказав Довбень, виразно дивлячись на Паскуду. — Правда, пане Нудлю, дасте нам останній шанс?
— Побачимо, — сказав Нудль і пішов геть.
Йому було надто радісно, щоби зайвий раз сперечатися. Сосиски в тісті продавалися дуже добре, та цей дохід покривав тільки незначну частку видатків. На Музиці, Що Качає, можна робити гроші й у такі способи, про які він ще навіть не встиг подумати. А пан Нудль про гроші думав повсякчас.
Були, скажімо, сорочки. Пошито їх було із такої тонкої й дешевої бавовни, що аж просвічувала й розлазилася за першого ж прання. А він продав таких уже шістсот! По п’ять доларів штука! Тільки й треба було, що купити по десятку на долар у Хапонійських Гуртовиків і заплатити Крейдяну по долару за штампування написів.
А сам Крейдян по-трольськи хвацько й собі подрукував сорочки. На них писало:
КрейдЯн
Піскочисна, 12
Роблю Все
І люди купували їх — і рекламували собою Крейдянову майстерню. Нудль і помислити не міг, що світ може бути так влаштований: вівці самі себе стрижуть. Хай що поставило з ніг на голову закони комерції, він мав намір нажитися на цьому якнайбільше.
Він уже продав цю ідейку чоботарю Встромачу з Нової Швацької[31], і той уже продав під сотню сорочок, а такого виторгу у Встромача ще не траплялося. Люди купували одяг тільки через написи на ньому!
Нудль стриг капусту. По кілька тисяч доларів на день! А перед сценою порозставляли десяток коробок з дротами, щоби упіймати голос Паді. Коли все йтиме такими темпами, за кілька мільярдів років він буде багатієм, яких ще не знав цей світ!
Була щоправда одненька ложка дьогтику в цій діжці меду.
Фестиваль мав розпочатися опівдні. Нудль планував спершу випустити на сцену найгірші й найневідоміші гурти — тобто всі, що зголосилися, а тоді вже випустити «Гурт, що качає». Тож, певно, не варто хвилюватися, що головні артисти програми ще не прибули.
31
ЗАМОВ У ВСТРОМАЧА ЧОБОТИ,
ХТО ДЛЯ НІГ ШУКА РОБОТИ!
Кожен цвях забито від душі!
Хай живе Музика, Що Качає! —