Та все-таки: вони досі не прибули. Нудль трохи переймався.
Крихітна темна постать бігала вздовж берега Анка так швидко, що лишала по собі в повітрі сіру розпливчасту лінію.
Постать припадала долу, розпачливо снувала туди й назад і принюхувалася.
Люди не помічали її. А от щурів помічали. Чорних, бурих, сірих — і всі вони виходили зі своїх сховів на корабельнях, скупчувалися вздовж річки, вилазили на спини одне одному, перестрибували одне через одне, ніби намагалися якнайшвидше втекти з міста якнайдалі.
Стіг заворушився і породив Толоза.
Той викотився на землю й застогнав. Падав дрібний дощ. Гном насилу підвівся, роззирнувся довкола й ненадовго відійшов за кущі.
Потім повернувся до стога, якийсь час його уважно оглядав, доки не помітив непритаманний сіну виступ і кілька разів копнув його сталевим носаком черевика.
— Ай!
— Чиста до! — сказав Толоз. — Доброго ранку, Бескиде. Здоров був, світе! Здається, я не можу так пісно жити. Ця нескінченна капуста, дешеве пиво, щури ці весь час за ноги хапають...
Бескид виповз зі стогу.
— Здається, хлориду аміаку вчора трохи перебрав. У мене тім’я на місці?
— Ага.
— Шкода.
Вони витягли Асфальта за ноги й привели до тями копняками.
— Ти ж у нас головний по гастролях, — сказав Толоз. — Ти мусиш стежити, аби з нами ніяка халепа не сталася.
— А я хіба не стежу? — пробурмотів Асфальт. — Я ж вам копняків не давав, пане Толоз. А де це Паді?
Усі троє обійшли стіг, обмацавши всі виступи. Ті виявилися клубками вогкого сіна.
Паді знайшовся на невеличкому пагорбку неподалік. Довкола росло кілька падубів — приземкуватих, покручених вітрами. Паді сидів під одним із них із гітарою на колінах, кучері дощовими патьоками прибило до чола.
Він спав — і був геть мокрий.
На колінах гітара озивалася в такт дощовому крапанню.
— Дивний він у вас, — сказав Асфальт.
— Ні, — відповів Толоз. — Його несе невідомим мотивом у темні незвідані далі.
— Кажу ж, дивний він.
Дощ потроху вщухав. Бескид подивився в небо.
— Сонце вже високо, — сказав він.
— Ох, тільки не це! Як довго ви спали? — спитав Асфальт.
— Стільки ж, скільки я не спав, — сказав Бескид.
— Уже майже полудень. Де я лишив коней? Хтось бачив підводу? Хтось, розбудіть його! — командував Асфальт.
За кілька хвилин вони вже виїхали на дорогу.
— А знаєте що? Ми вчора так швидко поїхали, що я навіть не встиг дізнатися, чи вона приходила.
— А як її звати? — спитав Толоз.
— Не уявляю.
— О, це справжнє кохання, точно тобі кажу, — сказав Толоз.
— А ти взагалі до романтики не схильний чи шо? — спитав Бескид.
— Коли поглядами зустрічаєшся в натовпі на мить, і таке інше? — спитав Толоз. — Щось не дуже.
Паді нахилився вперед і штовхнув їх.
— Замовкніть, — сказав він. З голосу було зрозуміло, що він не жартує.
— Та ми не всерйоз, — сказав Толоз.
— Просто не треба.
Асфальт зосередився на дорозі, відчувши загальну нетовариськість атмосфери.
— Ви, певно, дочекатися не можете виступу на фестивалі, еге ж? — зважився він спитати за якийсь час.
Усі промовчали.
— Мабуть, людей буде тьма, — додав він.
Було тихо — сам тільки стукіт копит і торохкотіння підводи. Вони їхали між пагорбів, і дорога тяглася над урвищем. Унизу навіть річки не було — хіба тільки коли сильно дощило. Похмура місцевість. Асфальт відчував, що усі засмучуються дедалі більше.
— Мабуть, добре розважитеся там, хлопці, — додав він, добряче вичекавши.
— Асфальте, — озвався Толоз.
— Так, пане Толозе?
— Просто стеж за дорогою, гаразд?
Архіректор на ходу натирав свою патерицю до блиску. Патериця була винятково гарна — двометрова й по-магічному могутня. Магію він застосовував не так і часто: досвід показав, що створіння, які так чи інакше не зникають від одного-двох ударів двометровою ломакою, радше за все й до чарів нечутливі.
— Вам не здається, що слід старших чарівників покликати, пане? — спитав Зрозум, заледве встигаючи йти в ногу з архіректором.
— Боюся, в їхньому нинішньому зміненому стані розуму вони на будь-які події зможуть вплинути тільки... — Ридикуль пошукав підходяще для ситуації слово й зупинився на — ...тільки негативно. Я наполіг, щоби вони не полишали помешкань.
— Може, тоді хоча би Дронґо й тих, інших? — з надією в голосі спитав Зрозум.
— А буде з них користь у випадку тауматургічного міжвимірного розриву небувалого масштабу? — спитав Ридикуль. — Пригадую, як воно з паном Гонґом було. От він подвійну порцію тріски з грушевим пюре вкладає на тарілку — і от уже...
— Бабах? — підказав Зрозум.
— «Бабах»? Я би радше сказав, що «ААААААААААгрр-ррр-дрррр-трісь» — і злива зі смаженини. Несамовитий Адріан якось зарадить, коли з неба паде картопляний дощ?
— Ох. Мабуть, ні, пане архіректоре.
— Власне. Люди тільки те й роблять, що бігають і волають, мов скажені. Ще ніколи з них користі не було. А от пристойний набір заклять і добре заряджена патериця в дев’яти випадках з десяти дають непоганий результат.
— У дев’яти з десяти?
— Саме так.
— А скільки раз ви вже на них покладалися, пане?
— Ну... От був пан Гонґ... Ще та історія зі Створінням зі Скарбієвої шафи... Драконом тим, ну, ви пам’ятаєте... — Ридикулів рот мовчки рухався, коли той загинав пальці. — Дев’ять поки що нарахував.
— І щоразу спрацьовувало, пане?
— Цілком! Тому не варто перейматися. Дорогу! Чарівник іде!
Міська брама стояла відчинена. Толоз нахилився вперед, коли підвода в’їжджала у місто.
— Не їдь одразу до парку, — сказав він Асфальтові.
— Але ми спізнюємся.
— Це недалеко. Проїдемо через вулицю Вправних ремісників.
— Але це ж на іншому боці річки!
— Це важливо. Треба дещо забрати.
На вулицях були натовпи. Це було цілком звично, за винятком хіба того, що рухалися вони переважно в одному напрямі.
— Ти лежи в підводі тихенько, — сказав Толоз Паді. — Не треба нам, щоби дівчата з тебе одяг поздирали, правда ж?..
Він озирнувся. Паді знову заснув.
— А от я би... — озвався Бескид.
— На тобі сама тільки пов’язка.
— Такі шо, її теж могли би зірвати, ні?
Підвода повзла дорогою аж до повороту на вулицю Вправних ремісників.
Це була вулиця з крихітними майстернями, де все на світі могли зробити, полагодити, виробити, переробити, скопіювати й виплавити. Крізь кожні двері видніли горна, на кожному задньому дворі коптили плавильні. Тут пліч-о-пліч працювали виробники механічних скриньок і зброярі, теслі й різьбярі, чиї вироби були такими витонченими, що за різці їм правили відлиті в бронзі ніжки коників-стрибунців. Принаймні кожний четвертий майстер виробляв інструменти для попередніх трьох. Майстерні не просто тіснилися — вони перетікали одна в одну, тому коли тесля, приміром, робив на замовлення великий стіл, то покладався на доброту сусіда, який посуне свій реманент, і при цьому, доки він оброблятиме один край того стола, на іншому, ніби на верстаті, працюватимуть гончарі й ювеліри. Були тут майстерні, де зранку замовника могли обміряти з голови до ніг, а по обіді він уже міг би забрати повний комплект кольчужного обладунку із запасною парою штанів.
Підвода спинилася біля крихітної майстерні, Толоз зіскочив і побіг всередину.
Асфальт прислухався до розмови:
— Ви зробили, що я просив?
— Ось ваше замовлення, пане. Точно як в аптеці.
— А грати на ній можна? Ви ж пригадуєте, що я казав вам про необхідність висидіти два тижні під водоспадом, загорнувшись у волячу шкуру, перш ніж торкатися інструмента?
— Слухайте, добродію, за ваші гроші я п’ять хвилин постояв під зливою в шкіряній шапочці. Повірте, для народного інструмента цього цілком досить.
Почувся приємний звук, який повисів у повітрі зо мить, а тоді розчинився у вуличному гаморі.