А ще перед сценою було порожнє місце. Ридикуль прикрив одне око долонею й зосереджувався, аж доки розплющене око не засльозилося. Озирнувся до музикантів із Гільдії і вжахнувся: Ранцерот здіймав арбалет. Здавалося, ніби він робить це не з власної волі — пан Шпень штовхав його в бік.
Ридикуль підніс палець до обличчя, так ніби збирався почухати ніс. Крізь музику він почув, як, дзенькнувши, луснув дріт арбалета, а ще — і це завдало йому особливої насолоди, — як ойкнув пан Шпень, який дістав у вухо звільненим кінцем напнутого дрота.
— От уже ця моя стареча сентиментальність, — пробурмотів Ридикуль. — Тхе-тхе-тхе.
— А знаєте, це була напрочуд гарна ідея! — сказав Скарбій, вдивляючись у крихітне зображення в кулі. — Який чудовий спосіб налаштувати бачення! Може, так і в оперу можна зазирнути?
— Чи в «Скунсів хвіст» на Броварській? — підказав Верховик.
— Нащо? — спитав Скарбій.
— Та просто на думку спало, — виправдався Верховик і поспішно додав, — я й не бував там ніколи, навіть одним оком не зазирав, і то жодним чином, завважте собі.
— Краще б нам від цього втриматися, — озвався Викладач новітніх рун. — Це злісне зловживання чарівними властивостями кулі.
— А я от не уявляю кращого способу добровживання кулі за оцей, — сказав Декан. — Спостерігати за Музикою, Що Качає.
Пан Дертий, Качур, Домовина Генрі, Арнольд Колобок і Старий Тхір Рон разом зі Смородом Старого Тхора Рона і псом Старого Тхора Рона терлися по краях натовпу. Сьогоднішній вечір був щедрим на здобич. Так завжди бувало, коли Нудль продавав ті свої сосиски в тісті. Є на світі те, чого люди не їстимуть навіть під впливом Музики, Що Качає. Є на світі те, чого не приховати навіть під гірчицею.
Арнольд підбирав недоїдки й складав у візок. У когось сьогодні на вечерю буде королівська підмостова юшка.
Музика накочувалася зусібіч. Волоцюги не зважали. Музика, Що Качає, — це щось із іншого світу, де є місце мріям, а от під мостом було не до мрій.
Аж раптом вони спинилися й заслухалися: нова музика омивала світ навколо. Вона ніби брала за руку всіх незалежно від статі, віку, походження й природи — і вела Додому.
Жебраки стояли й слухали роззявивши роти. Ті, хто озирався навколо й таки помічав цих невидимих людей, мусив мерщій відвернутися. Не відверталися хіба від Пана Дертого. Від такого не відвернутись.
Та Музика, Що Качає залунала знов і повернула їх до дійсності.
Окрім хіба Пана Дертого. Той просто стояв і дивився.
Остання нота затихла. А тоді було цунамі оплесків, і «Гурт, що качає» тікав від нього геть зі сцени.
Нудль радісно спостерігав за дійством з-за лаштунків з іншого боку. Якийсь час він нервувався, звісно, але потім усе повернулося у звичні береги.
Хтось посмикав його за рукав.
— Що це вони роблять, пане Нудль?
— Паскуда, так?
— Довбень, пане Нудлю.
— Вони, Паскудо, не дають слухачам того, на що ті чекали. Винятково вдалий хід. Зачекати, доки вони зі штанів вискакувати почнуть, і забрати. Знов зачекати. От побачиш, щойно натовп почне ногами тупати, вони повистрибують на сцену, мов ті коники. Ідеально розраховано. От коли навчишся таких трюків, Паскудо...
— Я Довбень, пане.
— ...От тоді по-справжньому й опануєш мистецтво Музики, Що Качає. Музика, Що Качає, Паскудо...
— Довбню...
— ...Це не просто музика, — вів далі Нудль, витягаючи вату з вух, — це багато всього одразу. От і все, що можу тобі сказати наразі.
Нудль підкурив сигару. Полум’я сірника ледь не згасило хвилею гамору.
— Ще хвильку, от побачиш.
У багатті тліли старі чоботи й інший непотріб. Сіра крихітна постать оббігла його по колу, нервово принюхуючись.
— У підводу! Хутко!
— Панові Нудлю це не сподобається, — простогнав Асфальт.
— Бідося Нудль, — сказав Толоз, коли вони разом затягували Паді на підводу. — А тепер жени, щоби іскри з-під копит сипалися, ясно?
— Їдемо до Квірма, — сказав Паді, коли підвода смикнулася й рушила. Він не знав, чому саме туди. Чомусь цей напрям видавався йому правильним.
— Так собі ідея, — озвався Толоз. — Тамтешні, певно, питатимуть, нащо я підводу ту з фонтана витягнув.
— Їдемо до Квірма!
— Панові Нудлю це точно не сподобається, — нидів Асфальт, коли вони вже виїжджали на дорогу.
— Ще хвильку — й вийдуть, — повторив Нудль.
— Мабуть, — сказав Довбень. — Бо всі ж уже й ногами тупочуть.
Крізь вигуки й справді чувся тупіт.
— Ти зажди. От побачиш, вони точно підгадають, коли треба вийти. Точно кажу! Кхе!
— То іншим кінцем треба сигару в рота брати, пане Нудлю, — скромно підказав Довбень.
Старий місяць осявав дорогу на Квірм, що на неї з анк-морпоркських воріт виїхала підвода.
— Як ти знав, що на нас підвода чекає? — спитав Толоз у Паді, коли вони приземлилися на лавки після стрибка на черговій нерівності.
— Я не знав.
— Але ж ти вибіг просто до неї.
— Так.
— Чому?
— Ну... Просто... Час було їхати...
— А чому саме Квірм? — поцікавився Бескид.
— Там... Там я зможу сісти на корабель додому. Правда ж? Саме так. На корабель додому.
Толоз зиркнув на гітару.
Щось тут не те. Не можна отак. Не можна отак просто піти зі сцени...
Він струснув головою й отямився: ні, все так, як і мусить бути. Хіба щось може зараз піти не так?
— Панові Нудлю все це дуже не сподобається, — гугнявив Асфальт.
— Та стули вже пельку, — гиркнув Толоз. — Мені все одно, що там йому сподобається чи ні.
— Ну, по-перше, йому найбільше... найбільше не сподобається, що ми поїхали, так би мовити, з грішми.
Бескид помацав під лавкою. Там глухо брязнуло — саме так застережливо брязкає туго набитий золотом мішок, щоби його зайвий раз не совгали.
Сцена двигтіла від тупоту. Натовп кричав — і подекуди невдоволено.
Нудль розвернувся до Довбня й широко, але недобре всміхнувся:
— Слу-ухай, мені тут на думку спала цікава штука.
Дорогою від річки бігла крихітна сіра тінь. Вона прямувала до освітленої ліхтарями сцени, що жевріла в сутінках неподалік.
Архіректор підштовхнув Зрозума й підніс патерицю над головою.
— А тепер, коли раптом станеться прорив у тканині дійсності й крізь нього полізуть страшні верескливі почвари, наше завдання — як там наш Декан це назвав, розігнати дроздів?
— Дроздюлів, Архіректоре, — виправив Зрозум. — Він каже «роздати дроздюлів».
Ридикуль глянув на безлюдну сцену:
— Неясно тільки, кому.
Четверо учасників «Гурту» рівненько сиділи по своїх місцях на підводі й дивилися вперед на освітлену місяцем рівнину. Бескид заговорив першим:
— А шо за сума?
— Десь майже п’ять тисяч доларів...
— П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛ...
Бескид затулив Толозові рота величезною п’ятірнею.
— Тобто, — уточнив Бескид.
З-під його долоні чувся притишений стогін.
— ММММММ?
— Я трохи заплутався в підрахунках, даруйте, — попросив вибачення Асфальт.
— Нам ніколи не втекти досить далеко. Ти це розумієш? Нас і на тому світі знайдуть.
— Та ж намагався пояснити! Може... Може, ми могли б просто їх повернути?
— ММММММ?!
— І як нам це зробити, по-твоєму?
— ММММММ М?!
— Толозе, — сказав Бескид повільно й трохи повчально, — я тобі рота розтулю, а ти не волатимеш, гаразд?
— Мугу.
— Добре.
— ПРОСТО ПОВЕРНУТИ ЇХ? П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДО..? ММ МММ М?!
— Підозрюю, щось із того наше, — сказав Бескид, щільніше затискаючи гномові рота.
— Мммм!