— Мені-от взагалі не платять, — завважив Асфальт.
— Треба дістатися Квірма, — нервово озвався Паді. — Можемо забрати те, що нам належить по праву, а решту відіслати назад.
Бескид почухав щелепу.
— Там і Хризопразові гроші є, — нагадав Асфальт. — Пан Нудль у нього на фестиваль позичав.
— А от від нього нам точно не втекти, — сказав Бескид. — Хіба тільки до Краю доїхати й стрибнути вниз, та й тоді не факт.
— Але ж можна пояснити все, ні? — обнадійливо спитав Асфальт. — Чи ні?
Усі уявили недобру посмішку на мармуровому обличчі Хризопраза.
— Ммм!
— Ні.
— Тоді нам треба до Квірма, — сказав Паді.
Бескидові діамантові зуби блищали в місячному сяйві:
— Мені от шойно почулося шось, такий дивний звук, ніби як карета гуркотить.
Невидимі жебраки поволі побрели геть із парку. Сморід Старого Тхора Рона трішки затримався, бо слухав музику. Пан Дертий узагалі не рушив із місця.
— У нас майже двадцять сосисок, — сказав Арнольд Колобок.
Домовина Генрі харкнув так густо, ніби його кашель був не просто з плоті, а з кісток.
— Хулєра! — озвався Старий Тхір Рон. — Опромінювать мене надумали, от я їм!
Щось пробігло втоптаним ґрунтом до пана Дертого, видерлося мантією аж до каптура й ухопилося за нього обома кінцівками.
Лунко стукнулися два черепи.
Пан Дертий позадкував.
ПИСК!
Пан Дертий моргнув і зненацька осів.
Жебраки витріщилися на малого стрибуна. Самі невидимі, вони чудово бачили те, чого не бачили інші люди чи, у випадку Старого Тхора Рона, інші очі.
— Це щур, — сказав Качур.
— Хулєра, — озвався Старий Тхір Рон.
Щур запищав і забігав колами на задніх лапах. Пан Дертий знову моргнув... І набув постави Смерті.
— Я МУШУ ЙТИ.
— ПИСК!
Уже віддаляючись, Смерть спинився, вернувся й тицьнув кістлявим пальцем на Качура.
— А ЧОГО ТИ ХОДИШ ІЗ КАЧКОЮ НА ГОЛОВІ?
— З якою качкою?
— ОЙ. ДАРУЙ.
— Ну як це щось може піти не так? — розпинався Довбень, скажено махаючи руками. — Усе має вийти. Усі знають, що коли зірка хворіє чи стається ще якась хрінь, і на твою вулицю приходить свято, — публіка твоя. Так завжди буває, хіба ні?
Джимбо, Паскуда й Кивун визирали з-за лаштунків на скажену юрбу й боязко кивали.
Звісно, коли на твоїй вулиці свято, то все йде так як слід...
— Можна було б заспівати «Анархію в Анк-Морпорку», — нерішуче запропонував Джимбо.
— У нас ніколи не виходило, — сказав Кивун.
— Так, але там нема нічого нового.
— Думаю, можна спробувати...
— Чудово! — вигукнув Довбень, войовничо трусячи гітарою. — Ми це зробимо! Усе на вівтар злягання, препаратів і Музики, Що Качає!
Він відчув на собі недовірливі погляди товаришів.
— Ти не казав нам, що маєш при собі якісь препарати, — докірливо сказав Джимбо.
— І коли вже про це зайшлося, — озвався Кивун, — то я не думаю, що в тебе колись бувало...
— Одне з трьох — уже непогано! — крикнув Довбень.
— Ага, цілих тридцять три відсо...
— Ану цить!
Люди тупотіли й насмішкувато плескали.
Ридикуль сперся на патерицю й промовив:
— Був собі колись святий Франчик. Здається, він міг дати раду дроздам, якщо так подумати.
— Перепрошую? — озвався Зрозум.
— Він був той ще співун, — пояснив Ридикуль. — Жив кількасот років тому. Став єпископом Омнійської церкви, бо приманював на співи пташок. Здається, так. Кращого в цьому ділі годі уявити.
— Ні-ні... архіректоре, — втрутився Зрозум. — Це просто такий молодіжний вислів. Про... ну... про звіздюлі.
— Цікаво, як ви дроздів відокремите від усіх інших, — відказав Ридикуль. — В істот із Підземельних Вимірів і крила тобі, і дзьоби.
— Не знаю, Архіректоре, — втомлено мовив Зрозум.
— Для певності, мабуть, треба роздавати все.
Смерть наздогнав щура біля Латунного мосту.
Альберта ніхто не потривожив.
У канаві він став майже таким само невидимим, як Домовина Генрі.
Смерть закотив рукав. Його рука пройшла крізь тканину Альбертового плаща, ніби крізь туман.
— СТАРИЙ ПРИШЕЛЕПКУВАТИЙ ДУРЕНЬ ЗАВЖДИ БРАВ її З СОБОЮ, — пробурмотів він. — УЯВИТИ НЕ МОЖУ, ЩО Я, НА ЙОГО ДУМКУ, МАВ БИ З НЕЮ РОБИТИ.
Рука виринула назовні, тримаючи вигнуту скляну посудину. Всередині виблискувала дрібка піску.
— ТРИДЦЯТЬ ЧОТИРИ СЕКУНДИ, — мовив Смерть і передав клепсидру щурові. — ПРИЛАШТУЙ ЦЕ КУДИСЬ, ТА ГЛЯДИ НЕ РОЗБИЙ.
Він устав і роззирнувся.
«Брязь-брязь», — дзенькала об каміння порожня пивна пляшка. Смерть Щурів трюхикав із «Латаного барабана», котячи її перед собою.
У пляшці калаталися тридцять чотири секунди піску.
Смерть підтягнув слугу собі до ніг. Час для Альберта зупинився. Очі його затуманилися, внутрішній годинник стояв. Старий звисав із господаревої руки, мов дрантя.
Смерть вихопив у щура пляшку й трішки її нахилив. З горлечка полилася цівка життя.
— ДЕ МОЯ ОНУКА? — спитав. — МУСИШ СКАЗАТИ, ІНАКШЕ НЕ ЗНАЮ, ЩО БУДЕ.
Альбертові очі враз розплющилися.
— Вона намагається врятувати хлопця, Господарю! Вона не знає, що значить слово «обов’язок»...
Смерть підняв пляшку. Альберт замовк на півслові.
— АЛЕ Ж МИ ЗНАЄМО, ПРАВДА? — гірко спитав. — МИ З ТОБОЮ.
Він кивнув Смерті Щурів.
— НАГЛЯНЬ ЗА НИМ.
Клацнув пальцями.
Клац — і нічого не сталося.
— ЯК НЕЗРУЧНО ВИЙШЛО. У НЕЇ ЧАСТКА МОЄЇ СИЛИ. ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗАРАЗ НЕ МОЖУ... ГМ...
Смерть Щурів запищав, пропонуючи допомогу.
— НІ. НАГЛЯДАЙ ЗА НИМ. Я ЗНАЮ, КУДИ ВОНИ ПРЯМУЮТЬ. ІСТОРІЯ ПОЛЮБЛЯЄ ПОВТОРИ.
Смерть глянув на вежі Невидної академії, що стриміли над дахами.
— І ДЕСЬ У ЦЬОМУ МІСТІ ТОЧНО Є КІНЬ, ЯКИЙ МЕНЕ ПОВЕЗЕ.
— Чекайте. Щось наближається... — Ридикуль підняв очі на сцену. — Хто вони?
Зрозум витріщив очі.
— Думаю... може, це люди, Архіректоре.
Юрба припинила тупотіти й перейшла до промовистого вичікувального мовчання.
Довбень вийшов уперед і показав усім свою широку шалену сяйливу усмішку.
— Так, але вони ось-ось розпадуться навпіл, і з них полізуть страховиська, — з надією сказав Ридикуль.
Довбень узяв гітару і видав акорд.
— Я ж казав! — знов озвався Ридикуль.
— Пане?
— Дуже схоже на кота, що намагається сходити в туалет крізь зашитий зад.
Зрозум ошаліло дивився на нього.
— Архіректоре, ви ж не...
— Ні — але прозвучало це саме так. Точно так.
Натовп застиг, не знаючи, чого чекати далі.
— Привіт, Анк-Морпорку! — сказав Довбень і кивнув на Паскуду, який удруге поцілив по барабанах.
«Та инші групи» розпочали свій перший і, вочевидь, смертельний номер. Власне, три смертельні номери. Довбень спробував зіграти «Анархію в Анк-Морпорку», Джим-бо застиг, бо не бачив себе в дзеркалі, й виконував те, що було на єдиній сторінці підручника Блерта Віддавна (тобто зміст), а Кивун заплутався пальцями в струнах.
Паскуда вважав, що назви композицій були точно створені не для нього.
Він зосередився на ритмі. Більшість і без цього обходиться, але для нього навіть плескання долонями було вправою на зосередженість. Тому він грав у своєму затишному світі й навіть не помічав публіки, що збурилася, мов зіпсована їжа, й полізла на сцену.
Сержант Колон і капрал Ноббс чергували біля Деосільської брами, курили одну на двох і прислухалися до далекого фестивального реву.
— Здається, непроста нічка, — сказав сержант Колон.
— Так і є, сержанте.
— Пахне смаленим.
— Добре, що ми не там, сержанте.