Сюзен упіймала його вільною рукою, а іншою скерувала Хропунця вгору крізь сльоту.
Кінь ступив копитами на дорогу, Паді упав у багно й підвівся на ліктях.
— Ти?
— Я, — сказала Сюзен.
Вона дістала косу. Блиснуло лезо; сніжинки падали й на льоту розтиналися навпіл.
— Ходімо заберемо твоїх друзів?
У повітрі відчувалася напруга — так, ніби цілий світ раптом на чомусь зосередився. Смерть вдивлявся в майбутнє.
— ОТ ХОЛЕРА.
Усе розпадалося. Бібліотекар зробив, що міг, але кістки й дерево такого не витримають.
Пір’я й перлини розлітались і, задимлені, падали на дорогу. Під час різкого, майже горизонтального повороту одне колесо злетіло з осі й покотилося геть, гублячи шпиці.
Великої погоди це не зробило. Там, де бракувало деталей, повітря світилося так, як світяться душі померлих.
Якщо взяти блискучу машину й підсвітити її, щоби блищала і сяяла, а потім забрати машину й лишити саме світло...
Лишився тільки кінський череп. Він, і ще заднє колесо, що диміло, обертаючись у вилці зі світлових розрядів.
Коли вся це проревло повз Нудля, його кінь сіпнувся й стрімголов помчав уперед.
Смерть звик до швидких мандрів. Теоретично він і так був усюди водночас і всіх дожидався. Найшвидший спосіб подорожувати — зразу бути на місці.
Але він ще ніколи не мчав так швидко, рухаючись так повільно. Краєвид на швидкості розмазався й втратив різкість — та повертався лиш тоді, коли він ледве не чиркав колінним суглобом об землю на крутих поворотах.
Віз знову ворухнувся. Тепер навіть Бескид вдивлявся у темряву.
Щось торкнулося його плеча.
— ХАПАЙСЯ, АЛЕ НЕ ЗА ЛЕЗО.
Паді тим часом нахилився назад.
— Толозе, якщо відпустиш мішок, я можу...
— Навіть не думай.
— У саванах немає кишень, Толозе.
— Поганий, значить, у тебе кравець.
Зрештою, Паді схопився за чиюсь ногу й потяг до себе. Один за одним учасники «Гурту» вибралися на дорогу. І витріщилися на Сюзен.
— Білий кінь, — сказав Асфальт. — Чорний плащ. Коса. Гм.
— Ви теж її бачите? — спитав Паді.
— Сподіваюся, ти не скажеш, шо ліпше б не бачили, — відповів Бескид.
Сюзен витягла життємір і критично його оглянула.
— Я так розумію, домовлятися про щось уже пізно? — спитав Толоз.
— Просто перевіряю, мертві ви чи ні, — відповіла Сюзен.
— Мені здається, що я живий, — сказав Толоз.
— Хай ще трохи поздається.
Усі розвернулися на скрип. Підвода покотилася вперед і впала в провалля. Спершу пролунав тріск від зіткнення зі скелястим виступом, потім — далекий глухий удар об скелі на дні, й насамкінець «бабах» від вибуху оливи, яка зайнялася помаранчевим полум’ям.
Із купи уламків, лишаючи по собі вогняний слід, викотилося палаюче колесо.
— Ото й ми там були б, — сказав Бескид.
— А зараз що — краще? — озвався Толоз.
— Ага, — відповів Бескид. — Ми ж не вмираємо під охопленою вогнем підводою.
— Та ні, але ось вона на вигляд трохи... потойбічна.
— Мені нормально. Я потойбічне щодня на хліб намазую.
Позаду Паді повернувся до Сюзен.
— Я... здається, я все зрозуміла, — сказала вона. — Музика... перекрутила історію. Її не мало бути в нашій історії. Ти не пам’ятаєш, звідки вона в тебе?
Паді мовчки дивився на неї. Коли тебе рятує від певної смерті приваблива дівчина на білому коні, питання про закупи трохи не на часі.
— В анк-морпоркській крамниці, — відповів Бескид.
— У загадковій старій крамниці?
— Як і все там. А ще...
— Ви туди поверталися? Вона досі там? Там само?
— Так, — відповів Бескид.
— Ні, — сказав Толоз.
— Там була ціла купа цікавинок, по які хотілося повернутися й про все розпитати?
— Так! — разом вигукнули Толоз і Бескид.
— Ага, — сказала Сюзен, — то про таку крамницю мова.
— Я знав, що їй там не місце, — сказав Толоз. — Хіба я не казав, що їй там не місце? Я казав, що їй там не місце. Я казав, що вона химерна.
— Я думав, це означає «довгаста», — сказав Асфальт.
Бескид виставив руку.
— Сніг перестав, — сказав він.
— Я впустив її в прірву, — озвався Паді. — Я... Мені вона вже не треба. Мабуть, розбилася.
— Ні, — відповіла Сюзен. — Вона не...
— Хмари... От вони зараз химерні, — зауважив Толоз, піднявши очі.
— Які? Довгасті? — перепитав Асфальт.
Усі раптом відчули, як... навколо світу зникли стіни. Засвистіло повітря.
— А це ще що таке? — спитав Асфальт, коли всі інстинктивно збилися в купу.
— Тобі краще знати, — відповів Толоз. — Я думав, ти всюди був і все бачив.
У повітрі затріскотіло біле світло.
Повітря й саме стало світлом — білим, наче місячне, але сильним, ніби сонячне. І звук — ніби рев мільйонів голосів.
Голоси казали: Я покажу тобі, хто я. Я музика.
Ранцерот запалив ліхтарі.
— Жени, жени! — кричав Шпень. — Їх треба спіймати, чуєш? Н-но!
— Не знаю, що зміниться, як вони втечуть, — пробурмотів Ранцерот, лізучи в карету, поки Шпень поганяв коней. — Ну, тобто вони втекли. Ось і все, правда ж?
— Ні! Ти їх бачив. Вони... вони дух всього цього безумства, — відповів Шпень. — Таке не можна спустити з рук!
Ранцерот роззирнувся. Йому вже не вперше спадало на думку, що пан Шпень геть зваріював з партитури, що він із тих, хто палко веде божевільну партію, керуючись холодним розумом і спираючись на просту й зрозумілу тему. Він, Ранцерот, був зовсім не проти пальцеломних фокстротів чи зубодробильних фанданго, але він ніколи нікого не вбивав — принаймні навмисне. Він був свідомий того, що в нього є душа (хай навіть трохи дірява й пошарпана), і плекав надію, що одного дня бог Реґ знайде йому місце в небесному оркестрі. Вбивці не грають у перших скрипках. Сидять, мабуть, десь в альтах.
— Може, спинимося просто зараз? — запропонував він. — Вони не повернуться...
— Заткнися!
— Але ж марно...
Коні позадкували. Карета захиталася. Щось промайнуло повз них і зникло у темряві, лишивши по собі блакитний вогненний слід, який ще трохи посвітився, а потім зник.
Смерть розумів, що колись муситиме зупинитися. Але до нього поволі доходило, що в темному словнику, звідки походила ця машина, слово «повільніше» було таким само неуявним, як і слово «обережніше».
Його природа опиралася зменшенню темпу за будь-яких умов, крім, хіба, драматичного сповільнення наприкінці третього куплету.
У цьому й була проблема Музики, Що Качає. Вона любила все робити по-своєму.
Дуже повільно, обертаючись у повітрі, переднє колесо відірвалося від землі.
Усесвіт занурився в цілковиту темряву. І озвався голос:
— Це ти, Бескиде?
— Ага!
— Добре. А це я, Толоз?
— Ніби ти.
— Асфальте?
— Тут.
— Паді?
— Толозе?
— А ця... Панна-в-Чорному?
— Так?
— Панно, а де це ми, не підкажете?
Землі під ногами не було, та Сюзен не почувалася завислою в повітрі. Вона просто стояла, а що не було на чому — це вже дрібниці. Не падала вона, бо падати не було куди й звідки.
Географія ніколи її не займала, та чомусь із голови не йшла думка, що цієї місцини не знайти в жодному атласі.
— Мені невідомо, де перебувають наші тіла, — обережно відповіла Сюзен.
— О, клас. Серйозно? — озвався Толозів голос. — Я тут, тіло моє невідомо де? А з грішми що?
Десь далеко в темряві почулися кроки. Звук наближався впевнено й ураз затих.
Голос сказав:
— Раз-два-три-чотири...