І Всесвіт явився.
Термін «Великий вибух» для опису того, що сталося далі, не пасує. Адже вибух — це всього-на-всього гучний звук, а зі звуку буває тільки звук і розпорошені по космосу частинки казна-чого.
Матерія виникла вибухово — і, на перший погляд, цілком безладно, та уважний слухач помітив би, що звук, який супроводжував її появу, був насправді акордом. Винятково потужним акордом. Усе суще суцільним потоком увірвалося в буття, ніби, до того зібгане невідомо де, враз випросталося.
І от блискавичним зиґзаґом рвонула крізь хмару всього сущого дика жива музика.
Вона мала форму. Вона мала зміст. Вона мала ритм. Вона пульсувала злагоджено і в розмір. І розмір той був танцювальним.
І все затанцювало.
Голос у голові Сюзен промовив:
— Ця музика житиме вічно.
Сюзен відповіла уголос:
— В усьому живому дещиця тебе, так?
— Саме так. Я серцебиття світу. Я доля сильна і доля слабка.
Сюзен досі не було нікого видно. Світло звуку струменіло повз неї шаленим потоком.
— Але ж він викинув гітару.
— Мені хотілося, аби він жив мною.
— Ні! Тобі хотілося, щоби він помер заради тебе! Злетів на підводі в урвище!
— Але яка різниця? Він все одно колись помер би. Та померти, віддавшись музиці... Люди пам’ятатимуть навіть ті пісні, яких він не встиг скласти. І ці пісні будуть найкращими на світі.
Жити однією миттю.
Жити вічно.
Не згасати.
— Відпусти нас!
— Я вас не тримаю.
Сюзен кліпнула. Вони були на дорозі. Повітря блискало й потріскувало, густо ліпила сльота.
Вона перевела погляд на спотворене жахом обличчя Паді.
— Треба забиратися звідси...
Він тримав перед очима долоню, та була прозора.
Бескид майже розчинився. Толоз силкувався схопитися за лямку торби, та пальці мов прослизали крізь неї. Обличчя його скривилося від жаху — чи то перед смертю, чи то перед бідністю. Сюзен закричала:
— Так нечесно! Він тебе викинув! Це несправедливо!
Дорогою наближалася цятка сліпучо-білого світла. Так швидко не могла їхати жодна карета, жоден віз. Цятка ревла, мов кнур у передчутті зустрічі з зоотехніком.
Джерело світла сягло повороту, смикнулося, підскочивши на камені, й зірвалося в прірву. Це сталося так швидко, що глухий і важкий голос тільки й устиг промовити: «ОТ СР...» — перш ніж штукенція, що везла його власника, вдарилася в протилежну стіну провалля й вибухнула полум’яною кулею.
Сюзен розвернулася, тримаючи косу напоготові для удару. Та музика пронизувала собою все. Жодна душа більше не трималася за неї на цьому світі.
Можна скільки завгодно докоряти Всесвітові несправедливістю чи нечесною грою. Всесвіт просто знизає чимось і скаже: «Ой, справді? Як шкода».
Можна когось рятувати. Можна опинятися в слушному місці в слушну мить, та хтось чи щось там у світобудові клацне пальцями й скаже: «Ні, все мусить статися саме так. Зараз я покажу вам як треба. Як мусить загинути легенда».
Сюзен потягнулася вперед і спробувала схопити Паді за руку. Навіть відчула її у своїй руці — а радше її холод.
— Ти чуєш мене? — кричала Сюзен крізь заглушливе ревіння тріумфальних акордів.
Паді кивнув.
— Це типу... Як легенда. Це мусить статися. Я тут не можу завадити. Хіба можна убити музику?
Вона відпустила його руку й підбігла до краю урвища. Внизу догоряла підвода. Вони в ній не з’являться. Вони там уже були.
— Я не можу ніяк зарадити! Це нечесно! — вона стиснула кулаки, ніби погрожуючи комусь, і крикнула: Діду!
Блакитне полум’я палахкотіло на дні урвища.
Фаланга пальця ворухнулася й покотилася, а докотившись до наступної фаланги, з’єдналася з нею. Ще одна кістка скотилася зі скелі, підскочила й приєдналася до своїх менших родичок.
У напівтемряві щось поторохкотіло між каменів, і жменька якихось білих штук прострибала між брил, щоби зрештою явитися світові в подобі руки, що її вказівний палець ніби грозив небу.
Тоді почулася низка гучніших поклацувань — це одна з одною з’єднувалися більші кістки, знайшовши одна одну в імлі.
— Я ж хотіла як ліпше! — кричала Сюзен. — Нащо взагалі така Смерть, яка гратиме за такими дурнуватими правилами!
— ПОВЕРНИ ЇХ.
Сюзен розвернулася в ту мить, коли фаланга великого пальця ноги вискочила з багна і зникла десь під полою Смертиної мантії.
Смерть рішучо підійшов, вирвав у Сюзен з рук косу й одним ударом з розвороту розбив її об скелю. Лезо розлетілося на уламки, мов скляне. Смерть підняв із землі крихітний трикутник.
Той сяяв у його кістлявих п’ястуках, мов крижана блакитна зоря.
— ДВІЧІ НЕ ПОВТОРЮВАТИМУ.
Коли музика озвалася до нього, сніжинки затанцювали в такт:
— Тобі мене не вбити.
Смерть витягнув з-під мантії гітару. Надтріснуту — та це не важило. Її обрис мерехтів у темряві, струни світилися.
Смерть став у стійку, що за неї Довбень життя би віддав, і заніс правицю над струнами. Під фалангами лівиці срібно блищали струни. Якби світло могло звучати, той блискіт дзенькотів би.
— Він прагнув бути найславетнішим музикантом на світі. Такі живуть за правилами. Непорушними. Доля — це те, що судилося.
То був єдиний раз в історії Дискосвіту, коли з лиця Смерті на мить зійшов вишкір.
Він опустив правицю на струни.
Ані звуку.
Радше, навпаки. Почулося приглушення звуку — вщухання того гомону, що його було повсякчас до того чути, як тепер розуміла Сюзен. Повсякчас. Вона чула його все життя. Цей гомін, що його помічаєш, тільки коли він замовкне.
Струни мовчали.
На світі акордів безліч. І безліч чисел. Та є одне, що про нього всі забувають, — і звати його нуль. Але ж без нулів числа здатні хіба що до арифметики. І музика без нульового акорду — пустий звук.
Смерть зіграв нульовий акорд.
Ритм невидимих ударних сповільнився. Почав слабшати. Всесвіт не припинив руху, і кожен атом далі жив своїм життям. Та невдовзі тому танцеві час буде добігти кінця, і танцюристи спиняться, озирнуться довкола, намагаючись второпати, що робити далі.
— Зараз не час на це, зіграй іще щось!
— НЕ МОЖУ. А ОТ ВІН — ЗМОЖЕ, — кивнув Смерть на Паді й кинув тому гітару. Та пройшла крізь хлопця.
Сюзен підбігла й ухопила інструмент.
— Ти мусиш взяти її! Мусиш зіграти! Мусиш запустити музику!
Вона нервово забряжчала по струнах, Паді зіщулився.
— Благаю, не зникай!
Музика гула в її голові.
Паді спромігся взятися за гриф, але на струни дивився так, ніби вперше їх бачив.
— А що буде, коли він не заграє? — спитав Толоз.
— Ви всі загинете на дні урвища!
— А РАЗОМ ІЗ ВАМИ ЗАГИНЕ МУЗИКА. І ТАНЕЦЬ СКІНЧИТЬСЯ. ТАНЕЦЬ УСЬОГО СУЩОГО.
Напівпрозорий, Толоз чемно кашлянув і уточнив:
— А це оплачуваний виступ?
— ТАК, ЦІЛИЙ ВСЕСВІТ БУДЕ ВАШ.
— І пивко халявне?
Паді притиснув гітару до себе. Глянув Сюзен просто в очі. Заніс правицю над струнами. І заграв.
Єдиний акорд відбився луною від протилежної стіни урвища й повернувся, чудернацько спотворений.
— ДЯКУЮ.
Смерть ступив уперед і взяв гітару. А тоді весь різко сіпнувся й навідмаш розтрощив її об скелю. Струни зірвалися, з-під них вирвалося щось невловне й гайнуло геть крізь засніжене небо назустріч зіркам.
Смерть дещо вдоволено роздивився уламки.
— ОТ ТЕПЕР МИ ОСТАТОЧНО РОЗКАЧАЛИ ЦЕЙ СВІТ.
І клацнув кістяками.
Над Анк-Морпорком сходив місяць. У парку нікого не лишилося. Над руїнами сцени плив посріблений туман, а розтоптане багно вперемішку з Нудлевими недоїденими сосисками в тісті виблискувало там, де до того вирував натовп. Тут і там видніли рештки музоловок.
За якийсь час одна велика груда багна сіла й сплюнула багном.
— Довбню? Джимбо? Паскудо?