— То ти, Кивуне? — озвалося безформне щось із балки над сценою.
Купа багна віднайшла на собі вуха й прочистила їх від багна.
— Ага. А де Паскуда?
— Його ніби в став кинули.
— А Довбень живий?
З-під уламків сцени хтось тяжко застогнав.
— Шкода.
В голосі Кивуна чулося сильне почуття.
Під сценою чвакнуло, і з тамтешнього багна напіввиповзла — напіввипала темна фігура. То був Довбень.
— Аве вивнайфе, — у процесі виступу він дістав гітарою по зубах, — фьо ми їх ровкафяли.
— Точняк, — озвався Джимбо, сповзаючи з балки. — Але наступного разу, коли буде нагода, я оберу злягання й речовини.
— Предки мої мені казали, що голову відірвуть, коли щось вживатиму, — сказав Кивун.
— Ось мозок споживача заборонених речовин, — передражнив Кивунових батьків Джимбо.
— А мозок Довбня, приміром, ховається в отому нарості на шиї.
— Ага, сам би я його не знайшов, дякс.
— Я би зараз залюбки щось знеболювальне вжив.
Ближче до ставу ворухнулася купа дрантя.
— Архіректоре?
— Так, пане Впертонзе?
— Здається, на мого капелюха хтось наступив.
— І що?
— Доки він у мене на голові був.
Ридикуль сів і силою думки спробував втамувати біль у кістках.
— Ходімо, юначе. Ходімо додому. Не певен, що мені аж така цікава музика. Це сфера герців.
Карета торохкотіла звивистою гірською дорогою. Пан Шпень стоячки тримався за віжки й хвицав батогом над кінськими спинами.
Ранцерот невпевнено підвівся. Урвище було так близько, що звідти просто на нього визирала чорна безодня.
— Мені й половини від цих усіх пригод забагато! — крикнув він й спробував перехопити батіг.
— Ану припиніть! Так ми їх не наздоженемо!
— І що з того? Це не важить. Мені їхня музика подобалася!
Шпень озирнувся до нього. Його обличчя скривилося в страшній гримасі.
— Зрадник!
Руків’я батога боляче увіп’ялося Ранцеротові під ребра. Він заточився, марно спробував був за щось ухопитися, але не втримав рівноваги й упав.
Падаючи, він випростав руку й учепився за щось, що навпомацки здалося йому тонкою галузкою на кроні темряви. Ранцерот відчайдушно розгойдувався, доки не знайшов на скелі виступу для ноги, а тоді підтягнувся й вільною рукою вхопився за обламаний стовпчик огорожі.
Все це сталося з ним так швидко, що він устиг провести поглядом карету, яка чимдуж мчала навпростець. А от дорога в цьому місці круто завертала.
Ранцерот зіщулився, завмер і не розплющував очей, доки не затихли останні зойки, хрускоти й тріскотіння. А коли розплющив їх, то побачив, як у прірву скотилося охоплене полум’ям колесо.
— Трясця. Ох і пощастило ж мені вхопитися за... щось...
Він підвів погляд. Вище. І вище.
— ЕГЕ Ж, НЕАБИЯК ПОЩАСТИЛО.
Пан Шпень сидів посеред решток карети. Ті палали. Він сказав собі, що вийти живим із такої пригоди велике везіння.
Крізь полум’я до нього наближалася постать у чорній мантії.
Пан Шпень дивився на постать. У таке він ніколи не повірив би.
Він зроду ні в що не вірив. Але коли б вірив, то вже точно в когось... величнішого.
Він глянув додолу на те, що вважав своїм тілом, і виявив, що воно просвічувало, витоншувалося й зникало просто на очах.
— Ох, це ж треба. Тхе. Тхе. Тхе.
Постать вишкірилася й замахнулася крихітною косою.
— КХ-КХ-КХ.
Минуло немало часу, перш ніж рештки пана Шпеня знайшли в ущелині й відокремили від решток усього іншого. Рештків тих було загалом не так і багато.
Було припущення, що загиблий був якимсь музикантом... Мабуть, тікав із міста. Бо як іще могло бути? Може, якось і могло.
Все інше нікого не цікавило. Чого тільки не знайдеш у висохлому річковому руслі. Був там, серед іншого, кінський череп.
А ще пір’я й намистини. Кілька уламків гітари, що луснула мов випите яйце. Однак важко було зрозуміти, що впало туди згори, а що принесло водою.
Сюзен розплющила очі. Відчула обличчям вітер. Хтось, хто сидів позаду неї, притримував її у сідлі на спині білого коня, одночасно тримаючи віжки. Сюзен нахилилася вперед. Далеко внизу мчали хмари.
— Добре, а що тепер?
Смерть трохи помовчав, а тоді відповів:
— ІСТОРІЯ ЗАЗВИЧАЙ ВЕРТАЄТЬСЯ НА ПРОТОРЕНИЙ ШЛЯХ. ЇЇ ВЕСЬ ЧАС ЛАТАЮТЬ. ЗАВЖДИ ДЕСЬ ЩОСЬ СТИРЧИТЬ. ПРИПУСКАЮ, ЩО В КОГОСЬ ЛИШАТЬСЯ ПЛУТАНІ СПОГАДИ ПРО ЯКИЙСЬ КОНЦЕРТ У ПАРКУ. АЛЕ ЩО З ТОГО? ВОНИ ПАМ’ЯТАТИМУТЬ ТЕ, ЧОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО.
— Але ж воно було!
— І БУЛО ТАКОЖ.
Сюзен дивилася вниз на нічний пейзаж. Тут і там світилися цятки поодиноких ферм і хуторів, де люди просто жили своїм життям й не думали, що коїться навколо — чи високо в небі над ними. Сюзен заздрила їм.
— Отже, приміром, що станеться з «Гуртом»? Просто цікаво... Що з ними буде?
— О, ТА ЩО ЗАВГОДНО, — Смерть зиркнув на маківку Сюзен. — ОТ, ПРИМІРОМ, ХЛОПЧИНА ЦЕЙ. МАБУТЬ, ПОЇХАВ ІЗ ВЕЛИКОГО МІСТА. МОЖЕ, ПОДАВСЯ КУДИСЬ ІЩЕ. ЗНАЙШОВ ЧИМ СОБІ НА ХЛІБ ЗАРОБИТИ. ЖИВЕ ЙОМУ ВІДПУЩЕНЕ. ТАК, ЯК САМ ЦЬОГО СХОТІВ.
— Але ж він мав загинути в «Барабані» того вечора!
— ЯКБИ НЕ ПІШОВ ТУДИ, ТО Й НЕ МАВ БИ.
— А ти можеш таке влаштувати? Його життя мало добігти кінця. Ти казав, що не здатен дарувати життя!
— Я НЕ ЗДАТЕН. А ТИ, МОЖЕ, І ЗДАТНА.
— Це ти про що?
— ЖИТТЯМ МОЖНА ПОДІЛИТИСЯ.
— Але ж він... Зник. Мабуть, я його вже більше ніколи не побачу.
— САМА ЗНАЄШ, ЩО ПОБАЧИШ.
— А ти звідки це взяв?
— БО ТИ ЗАВЖДИ ЦЕ ЗНАЛА. ТИ ПАМ’ЯТАЄШ УСЕ. ЯК І Я. АЛЕ ТИ ЛЮДИНА, І ТВОЯ ПАМ’ЯТЬ ДО ТЕБЕ МИЛОСЕРДНІША, ОТ І ВІДМОВЛЯЄ ТОБІ. АЛЕ ЩОСЬ ПРОРИВАТИМЕТЬСЯ. МОЖЛИВО, ЦЕ БУДУТЬ СНИ. ПЕРЕДЧУТТЯ. ПОЧУТТЯ. ДЕЯКІ ТІНІ ТАКІ ДОВГІ, ЩО ВИПЕРЕДЖАЮТЬ СВІТЛО, ЯКЕ ЇХ ПОРОДИЛО.
— Не впевнена, що хоч трохи зрозуміла, що тут до чого.
— ЩО ТУТ СКАЖЕШ. НЕПРОСТИЙ ВИДАВСЯ ДЕНЬ.
Внизу промайнула ще одна череда хмар.
— Діду.
— ЩО?
— То ти повернувся?
— ТА НІБИ. РОБОТИ НЕПОЧАТИЙ КРАЙ.
— То мені можна цього більше не робити? Виходило все одно не дуже.
— ТАК.
— Але ж ти щойно й сам порушив купу правил.
— МОЖЛИВО. ІНОДІ ПРАВИЛА ВИЯВЛЯЮТЬСЯ РАДШЕ НАСТАНОВАМИ.
— Але батьки мої все одно загинули?
— Я НЕ МІГ ПОДОВЖИТИ ЇМ ЖИТТЯ. Я МІГ ТІЛЬКИ ПОЗБАВИТИ ЇХ СМЕРТІ. НА ЇХНЮ ДУМКУ, ЦЕ НЕ ВАРТУВАЛО ЦІНИ, ЯКУ ДОВЕЛОСЯ БИ СПЛАТИТИ.
— Мабуть, я розумію, чим вони керувалися.
— АЛЕ ТИ, ЗВІСНО, ЗАВЖДИ ЗМОЖЕШ ПРИЇЗДИТИ В ГОСТІ.
— Дякую.
— ТАМ ЗАВЖДИ МОЖЕШ ПОЧУВАТИСЯ ЯК УДОМА. КОЛИ ЗАХОЧЕШ.
— Правда?
— КІМНАТА БУДЕ В ТОМУ Ж СТАНІ, В ЯКОМУ ТИ її ЛИШИЛА.
— Дякую.
— В РОЗГАРДІЯШІ.
— Пробач.
— ТАМ НАВІТЬ ПІДЛОГИ НЕ ВИДНО. МОГЛА БИ Й НАВЕСТИ ТАМ ЛАД БОДАЙ ТРОХИ.
— Пробач.
Унизу світилися вулиці Квірма. Хропунець знизився і м’яко зійшов на бруківку. Сюзен роззирнулася на темні стіни пансіону.
— То виходить, що я весь час там лишалася?
— ТАК. ХІД ПОДІЙ У МИНУЛІ КІЛЬКА ДНІВ БУВ ДЕЩО... ІНАКШИЙ. ТИ НЕПОГАНО СКЛАЛА ІСПИТИ.
— Невже? І хто ж їх за мене склав?
— ТИ.
— Он як... — Сюзен знизала плечима. — Ну, гаразд, і скільки в мене з логіки?
— ВІДМІННО.
— Ох, не дражнися, мені завжди «відмінно з плюсом» ставили.
— БО ТРЕБА БУЛО СЕБЕ ПЕРЕВІРЯТИ.
Смерть сів на коня.
— Хвилинку, — сказала Сюзен. Вона просто мусила спитати.
— ТАК?
— А що з тим принципом, буцім змінити долю когось одного — означає змінити долю всього світу?
— ІНОДІ ДОЛЮ СВІТУ ТРЕБА МІНЯТИ.
— Он як. Що ж. Діду?
— ЩО?
— Хотіла тобі сказати дещо. Про гойдалку. Ну, ту, що в садку. Хотіла сказати, що вона тобі вдалася. Дуже вдала гойдалка.