— СЕРЙОЗНО?
— Я просто була замала, щоби оцінити.
— ТО НАСПРАВДІ ВОНА ТОБІ СПОДОБАЛАСЯ?
— Вона така... Стильна. Упевнена, ні в кого на світі більше такої немає.
— ДЯКУЮ.
— Але все це неважливо, ти розумієш? На світі все одно безліч дурних людей. Вони мозком зовсім не користуються. Мені здається, вони просто не хочуть тверезо мислити.
— НА ВІДМІНУ ВІД ТЕБЕ?
— Я принаймні намагаюся. Скажімо... От якщо мене тут не було останні кілька днів, то хто зараз спить у моєму ліжку?
— ГАДАЮ, ТИ ПРОСТО ВИЙШЛА ПРОГУЛЯТИСЯ ПІД МІСЯЦЕМ.
— Ой, ну тоді все гаразд.
— КХЕ-КХЕ. Я ПОДУМАВ...
— Про що?
— РОЗУМІЮ, ЦЕ ТАКА ДУРНИЦЯ...
— Що саме?
— Я ПОДУМАВ... РАПТОМ ТИ ХОЧЕШ ПОЦЬОМАТИ ДІДА НА ПРОЩАННЯ?
Сюзен тупо на нього дивилася. Синювате світло в Смертиних очицях поволі тьмянішало — і, згасаючи, потягло її погляд за собою у чорні провалля його черепа, у темряву за ними.
Темряву нескінченно глибоку. Довічну. Не було їй назви. Навіть слово вічність було залюдським для неї. Означення обмежувало її, окреслювало її тривалість і тяглість. Так, чималі. Але ця темрява була тим, що лишалося по вічності, коли та зневірилася вичерпатись. У ній і жив Смерть. Сам-один.
Сюзен встала навшпиньки, нахилила його до себе й поцілувала кістяне тім’я. Воно було гладеньке й молочно-біле, мов більярдна куля.
Сюзен відвернулася й заходилася роздивлятися темні корпуси пансіону, намагаючись приховати розгубленість.
— Сподіваюся, не забула лишити вікно відчиненим.
Зрештою, за одне запитання їй нічого не буде. Треба спитати, хай вона й сердитиметься за це на себе потім.
— Слухай, ті... Ті, кого я зустріла. Я їх ще колись побачу?
Коли вона озирнулася, поряд нікого не було. Сама тільки пара вогняних слідів від копит жевріла на бруківці.
Вікно було зачинене.
Сюзен обійшла будівлю, пройшла крізь головні двері й піднялася темними сходами.
— Сюзен!
Сюзен відчула, як про всяк випадок невидимішає. Просто за звичкою. І припинила. Не було потреби. Насправді ніколи в цьому не було потреби.
Під нічною лампою в кінці коридора хтось стояв.
— Так, панно Дупс?
Керівниця пансіону так на неї дивилася, ніби чогось чекала.
— Чи все добре, панно Дупс?
Викладачка завелася:
— Ви взагалі помітили, що вже по півночі? Який сором! І ви не в ліжку! Ще й вбрана в оце. І це аж ніяк не форма нашого пансіону!
Сюзен опустила очі. Подбати про найдрібніші подробиці завжди найскладніше. Вона й досі була вбрана в чорну сукню з мереживом.
— Так, — промовила вона, — і справді, — а тоді щиро всміхнулася до панни Дупс.
— Взагалі в нашому пансіоні є правила, — нагадала викладачка, але вже не так упевнено.
Сюзен поплескала її по плечу:
— Гадаю, це радше настанови, а не правила. Вам так не здається, Євлаліє?
Рот панни Дупс розтулився й стулився. І Сюзен враз помітила, яка ця панна директорка насправді маленька. Вона трималася високо, в неї була хода високої людини, і говорила вона звисока, і взагалі була високою натурою в усіх сенсах, крім фізичного. Просто дивовижа, як їй так довго вдавалося приховувати це від усіх навколо.
— Та, гадаю, мені час у ліжко, — вела далі Сюзен, осідлавши адреналінову хвилю. — Та й вам час лягати. У вашому віці шкідливо сновигати темними коридорами о такій порі, правда ж? Ви ж не хочете мати втомлений вигляд, коли до дівчат завтра приїдуть батьки?
— Е.. Ні... Дякую, Сюзен.
Сюзен ще раз привітно всміхнулася до розгубленої директорки й рушила до спальні, де роздяглася, не запалюючи свічки, й полізла під ковдру.
У спальні було тихо, якщо не брати до уваги мирного дихання дев’яти дівчат і приглушеного реву каменепаду — саме так дихала уві сні принцеса Гагата.
А тоді до цього хору долучився звук, із яким зазвичай схлипують ті, хто не хоче, щоби їх чули. Звук той чувся ще довго — багато що чекало своєї черги на оплакування.
Десь високо над світом Смерть мовчки кивнув. Можна обрати безсмертя, а можна — людяність.
І обирати кожен мусить за себе сам.
Той день був останнім у семестрі, а тому вкрай безладним. Хтось із дівчат їхав зранку, весь час прибували батьки, тож ні про які уроки не було й мови. За традицією, в цей день суворі правила не діяли.
Сюзен разом із Ґлорією й принцесою Гагатою пішли прогулятися до квіткового годинника. Була за чверть маргариткова.
Сюзен почувалася одночасно порожньою посудиною й напнутою струною. Дивно, що з кінчиків її пальців не сипалися іскри.
Ґлорія купила трохи смаженої риби у Тритрояндовому провулку.
Із паперового згортка смерділо оцтом і незіпсутим корисністю холестерином, та в смороді тому бракувало нотки смаженої плісняви, що надавала запахам тамтешніх страв фірмового звучання.
— Батько каже, що треба мені повертатися додому й виходити заміж за якогось троля, — поділилася Багата. — Альо, кістки не викидай, доїм.
— А ти вже того троля бачила? — спитала Сюзен.
— Ні. Але батько каже, що він цар чималої гори.
— Моя би воля, я б на таке не погодилася, — сказала Ґлорія. — Уже ж Століття Летючої Лисиці! Я би вперлася й дала відсіч. А ти що скажеш, Сюзен?
— А?
Сюзен думала про щось геть інше, а коли подруги повторили, відповіла:
— А я би спершу придивилася. А раптом він дуже навіть нічого. Ще й гора в нього є.
— Так, це логічно. А батько тобі картинок не надсилав? — спитала Ґлорія.
— О, так, — пригадала Гагата.
— І як він тобі?
— Ну... Кревази там були нічогенькі, — замислилася Гагата. — А ще там є льодовик, який навіть серед літа не тане, якщо батько нічого не наплутав.
Ґлорія схвально кивнула:
— Ніби непоганий хлопець.
— Але мені завжди подобався Кряж із сусідньої долини. Батько його терпіти не може. Але він працьовитий, на всьому заощаджує, уже навіть на власний міст назбирав.
Ґлорія зітхнула:
— Тяжка іноді наша жіноча доля, — вона підштовхнула Сюзен у бік. — Хочеш рибки?
— Не голодна, дякую.
— А дарма, воно смачне. Без плісняви й корости, як раніше.
— Та ні, дякую.
Ґлорія ще раз підштовхнула її в бік і хитро всміхнулася в бороду:
— Тоді, може, піди глянь, що там є?
— Нащо мені?
— О, та просто ваші людські дівчата сьогодні туди бігають, ніби там їм медом помазано. Це все через того хлопця новенького. От бороду на відсіч даю, що він із тих, ельфонутих.
Всередині Сюзен щось напнулося й дзенькнуло. Вона підвелася й промовила:
— То он що він мав на увазі! Що це просто іще не сталося!
— Хто мав на увазі, ти про що?
— Це ж та ятка в Тритрояндовому провулку?
— Вона.
Двері до помешкання чарівника були відчинені. Сам чарівник виставив на поріг крісло-гойдалку й дрімав на осонні. На капелюсі його сидів крук. Сюзен спинилася й люто глянула на птаха.
— Може, хочеш мені щось сказати?
— Кар-кар, — відповів крук і набундючився.
— Оті добре.
Сюзен ішла далі й відчувала, як шаріється. За спиною в неї хтось сказав:
— Ха!
Сюзен вирішила не звертати уваги.
У канаві на узбіччі щось блискавично прошмигнуло. А потім з-під папірця від вуличної смаженини почулося:
— ТХ-Х-Х.
— Ага, дуже смішно, — саркастично відповіла Сюзен, не спиняючись. А тоді зірвалася на біг.
Смерть усміхнувся, відсунув збільшувальне скло від макета Дискосвіту й помітив, що Альберт за ним спостерігає.
— НАГЛЯДАЮ ПРО ВСЯК ВИПАДОК.
— Добре, Господарю. Я вже й коника для вас осідлав.
— ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО Я ПРОСТО НАГЛЯДАЮ?
— Так, саме так, Господарю.
— ЯК ТИ ЗАРАЗ ПОЧУВАЄШСЯ?
— Добре, Господарю.