— ДОСІ ТУ ПЛЯШКУ ПРИ СОБІ ТРИМАЄШ?
— Так, Господарю.
Пляшка стояла на поличці в Альбертовій кімнаті. Слуга провів Смерть до стайні, допоміг зійти в сідло й подав косу.
— А ТЕПЕР МУШУ ЇХАТИ.
— Такий ваш обов’язок, Господарю.
— ТО Й ГОДІ ШКІРИТИСЯ.
— Добре, Господарю.
Смерть вирушив із двору, але чомусь не у бік воріт, а доріжкою до саду. Під одним із дерев спинив Хропунця та якийсь час дивився вгору.
— ПО-МОЄМУ, ЦІЛКОМ ЛОГІЧНА КОНСТРУКЦІЯ.
Хропунець слухняно розвернувся й пішов до виїзду в світ. Попереду розкинулися міста, поля, ліси. Лезо коси палало синім полум’ям.
Смерть відчув, що за ним спостерігають. Він глянув угору, на Всесвіт. Той розгублено, але вкрай зацікавлено за ним стежив. Тільки одному йому чутний голос промовив:
— То ти в нас тепер бунтар, Смертенько? І з якої причини?
Смерть якийсь час розмірковував. Коли й була якась метка й зухвала відповідь на це питання, вона йому не давалася.
Тож він промовчав і скерував коня до людства та дріб’язкових людських справ.
Він їм потрібен.
Десь в іншому світі, далеко-далеко від Дискосвіту хтось невпевнено взяв у руки музичний інструмент, чий голос відлунював душевним ритмом нового власника.
Ця музика житиме вічно.
Вона тут назавжди.
КІНЕЦЬ
