— Алле ж вона старенька беззахисна жіночка, — заперечив Імп.
— Саме так! Я про це й кажу! — Толоз глянув на Вапняка. — І в тебе таких повен рот?
— Ага.
— А я от саме господареві за два місяці оренди завинив...
— Навіф і не думай, — спокійно сказав троль. Двері за ними грюкнули зачинившись.
— Слухайте, вище носа, — сказав Толоз. — Влаштую нам завтра виступ. Не хвилюйтесь. Я в цьому місті всіх знаю. Ми троє... це вже гурт.
— Ми ще навіть не зіграллися, — завважив Імп.
— На ходу зіграємось, — сказав Толоз. — Вітаю у світі фахового музикантства.
Про історію Сюзен знала небагато. Цей предмет завжди видавався їй винятково нудним. Нецікаві люди робили одні й ті самі дурниці знов і знов. Який у цьому сенс? Кожний наступний правитель був схожим на попереднього.
У класі розбирали якесь повстання, яке влаштували селяни, бо не хотіли більше бути селянами, але оскільки знать перемогла, то селянами вони перестали бути дуже швидко.
Якби ж вони дали собі клопіт навчитися читати й придбали підручники з історії, то знали би про непевність такої зброї, як коси й вила, у бою проти арбалетів і шабель.
Якийсь час Сюзен упіввуха слухала, а тоді нудьга взяла гору, і вона дістала свою книжку, дозволивши собі зникнути з поля зору навколишнього світу.
— ПИСК!
Сюзен глянула вбік.
На підлозі біля її парти хтось був. Створіння нагадувало скелет щурика, вбраний у чорну мантію. У руках воно тримало крихітну косу.
Сюзен повернулася до книжки. Таких створінь не існувало. Цього вона була цілком певна.
— ПИСК!
Сюзен знову глянула вниз. Створіння нікуди не поділося. Учора на вечерю були тости з сиром. Звісно, коли їсти таке на ніч, усяке може зранку ввижатися, — принаймні так пишуть у книжках.
— Тебе не існує, — сказала Сюзен. — Ти просто крихта сиру.
— ПИСК?
Коли створіння впевнилося, що Сюзен звернула на нього увагу, то витягнуло з-під мантії крихітну клепсидру на срібному ланцюжку й наполегливо на неї вказало.
Відкинувши раціональні аргументи, Сюзен нахилилася і розкрила долоню. Створіння вилізло на неї — його ніжки були колючі, мов голки, — і вичікувально подивилося на дівчину.
Сюзен піднесла долоню зі створінням на рівень очей. Гаразд, нехай це й плід її уяви. Мабуть, варто поставитися до цього серйозно.
— Ти ж не збираєшся скиглити про «бідні мої вушка, мої вусики», правда? — тихо спитала вона. — Якщо так зробиш, піду й викину тебе в нужник.
Щур похитав черепом.
— А ти справжній?
— ПИСК! ПИСК-ПИСК-ПИСК...
— Слухай, я не розумію, — терпляче сказала Сюзен. — Я щурячою не володію. У нас із сучасних мов тільки хапонійська, і нею я вмію казати тільки «Верблюд моєї тітки провалився в міраж». Тож якщо ти уявний, то не міг би ти спробувати побути трохи... приязнішим?
Скелет, навіть крихітний, не такий уже й приязний на вигляд, незважаючи на відкрите обличчя і широку усмішку. Але відчуття... ні, радше... пам’ять, що виринала звідкись із глибин розуму, підказувала Сюзен, що це створіння було не просто справжнім, а й на її боці. Це було незвично. На її боці зазвичай була тільки вона сама.
Щур так нервував, ніби на той світ спізнювався. Якусь мить дивився на Сюзен, а тоді одним рухом вхопив крихітну косу в зуби, зіскочив з її долоні на класну підлогу й чкурнув між парт.
— Про тебе навіть і не скажеш, що в тебе вушка є чи вусики, — промовила услід Сюзен. — Принаймні буквальні.
Скелетний щур зник у стіні.
Сюзен повернулася до книжки й зайшлася жадібно читати про парадокс подільності Нонеза, який доводив неможливість падіння з колоди.
Перша репетиція в них була того ж таки вечора у маніакально-чистій Толозовій кімнаті. Житло він винаймав на задвірках кожум’яцької артілі, що на вулиці Федри. Тут чутливі вуха Гільдії музикантів їм точно не загрожували. А ще стіни кімнати були наново пофарбовані й начисто вимиті. Усе блищало. У житлах гномів не буває тарганів, чи мишей, чи інших шкідників. Принаймні доки ті гноми в змозі тримати сковорідку.
Імп і Толоз спостерігали, як троль вправляється з каменями.
— Шо скажете? — спитав він.
— Оце і все, що ти робиш? — спитав Імп, подумавши.
— Це ж камені, — терпляче сказав троль. — Це все, що з ними можна робити. Тоц-тоц-тоц.
— Гм. Можна я спробую? — спитав Толоз.
Він всівся перед рядом каменів і якийсь час їх роздивлявся. Тоді поміняв кілька з них місцями, дістав із ящика з інструментами два молотки й на пробу постукав ними по каменях.
— Отже, спробуємо...
Тадада-ДАМ.
Поряд із Імпом на гітарі загули струни.
— Ти не прийшла-а, — драматично протягнув Толоз.
— Що? — спитав Імп.
— Та це був у нас такий жарт музичний, не зважай. Типу як «перечепився і впав».
— В сенсі?
Там-тада-тадам... та-ДАМ.
— Перечепитися і впасти — це звичне діло, — сказав Вапняк.
Імп з осудом подивився на камені. Ударні інструменти в Ллямедах теж не любили. Барди казали, що хто завгодно може лупасити палицею по камінню чи порожній колоді. Це не музика.
Крім того, — і тут вони зазвичай переходили на шепіт, — це надто по-тваринному.
Гітара гула. Здавалося, вона підспівувала в такт.
Раптом Імпа осяяло, що з ударними можна робити багато чого.
— Можна мені? — спитав він.
Узяв молотки. Гітара тихо схлипнула.
Минуло сорок п’ять секунд, і він опустив молотки. Луна затихла.
— Нащо ти мене по шолому гупнув наприкінці? — обережно спитав Толоз.
— Даруй, — попросив вибачення Імп. — Гадаю, мене занеслло. Здаллося, що ти таріллка.
— Це було дуже... незвично, — сказав троль.
— Музика... живе в цих каменях, — пояснив Імп. — Треба просто випустити її. Музика живе в усьому, якщо вміти сллухати.
— Дай-но я той мотив спробую, — сказав Вапняк і всівся за камені знов.
Па-бам-бом-ба-де-бом-ба-бім-ба-дум.
— Що ти з ними зробив? — спитав він. — Вони ніби... сказилися.
— А мені сподобалось, — сказав Толоз. — Звучить значно краще.
Тієї ночі Імп спав на підлозі, затиснутий між крихітним ліжком Толоза й здоровезною брилою Вапняка. Невдовзі він захропів.
Струни гітари тихо гули в унісон йому під боком. Приспаний їхнім майже нечутним співом, він геть забув про свою арфу.
Сюзен прокинулася. Щось скубало її за вухо. Вона розплющила очі.
— ПИСК!
— Ох, ні...
Вона сіла на ліжку. Решта дівчат спали. Вікно було відчинене, як і належало за правилами пансіону, де заохочували дихання свіжим повітрям. Воно було доступне у великих обсягах безкоштовно.
Скелетний щур застрибнув на підвіконня і, упевнившись, що Сюзен на нього дивиться, зістрибнув у ніч.
Коли Сюзен це побачила, перед нею постав вибір: заснути знову чи піти за щуром.
І це було би цілковитою дурницею. Так чинили тільки слабкі духом персонажі з книжок. І опинялися в якомусь дурнуватому світі з ґоблінами й пришелепкуватими тваринами, які вміли говорити. І всі ті персонажі були сумними, плаксивими дівчатками. Вони весь час дозволяли подіям ставатися із ними й не докладали жодних самостійних зусиль. Тільки ходили й приказували «ох, божечки» й «ой леле», коли було цілком очевидно, що будь-яка людина при розумі давно б вже привела до ладу тамтешнє неподобство.
Насправді, коли з цього боку поглянути, то піти за щуром — це навіть спокусливо... У цьому світі забагато розхлябаності, коли йдеться про мислення. Сюзен завжди казала собі, що саме таким, як вона — якщо, звісно, такі, як вона, ще існують, — належало розгрібати цей розгардіяш.
Вона вбралася у домашній халат, вилізла на підвіконня, звісилася назовні й, трохи повисівши, зісковзнула у квітник.
Крихітний силует щура дріботів газоном у місячному сяйві. Вона обійшла газон і пішла до стайні, куди щур саме забіг і зник у пітьмі.
Сюзен вичекала кілька хвилин. Вона відчувала, як трохи підмерзає і як геть не трохи виставляє себе дурепою. Щур повернувся, тягнучи за собою щось, що значно перевищувало за розмірами його самого. Щось схоже на ганчір’яний згорток. Щур обійшов його і дав йому добрячого копняка.