— А вчитимешся коли?
— Та що вчитися! — з удаваною байдужістю махнув рукою Сашко. — Пусте, до кінця року нічого серйозного вже не буде. Ну, там геометрію трохи підтягну, а так усе гаразд. Чесно!
— І на якому матеріалі ти збираєшся писати свою чернетку?
— Ну-у-у… Ви мені розкажете про діда, еге ж? Мамо? І плюс ще його нотатки… якщо можна, певна річ, аби я їх прочитав.
— Я подумаю, — пообіцяв батько, — щодо нотаток. Нумо, любий друже, підготуй мені до вихідних план робіт. Намітиш — тоді й поговоримо. — Він перезирнувся з мамою і підморгнув їй. Та усміхнулась у відповідь — не звичною своєю втомленою усмішкою, а справжньою, щирою. Такою, що в Сашка зайшлося від щастя серце.
Про те, чого це йому вартуватиме, Сашко намагався не думати. У принципі, вирішив, це навіть на краще. Адже до кінця навчального року треба зробити проект: типу, провести маленьке дослідження. Сашко скаже, що займеться вивченням життєвого і творчого шляху свого знаменитого діда. Навряд чи ідею забракують. І вже ніякий Курдін надалі не посміє плескати язиком про «дикунів, котрі не поважають своїх предків».
Ідея подобалася Сашкові дедалі більше. Він швидко впорався з уроками й витяг із полиці одну з дідових збірок. Здмухнув пил, влаштувався за столом перед кулькою.
Це, зрештою, позбавляло ще однієї проблеми: старомодну книжку, що її не встиг дочитати дід, Сашко подужав. Але дотепер навіть не уявляв, що далі. Зараз усе вирішилося саме собою.
Він прочитав уголос декілька віршів. Як на нього, непоганих, але якихось… наче рваних. Неприємних на слух. Не Святослав Долинський, це точно.
Прочитав ще декілька. Сам час від часу тихцем поглядав на кульку.
Нічого. Сашко відчув дивну суміш розчарування і полегшення. За кілька останніх тижнів кулька, здається, змінилася. Зовні все залишалося по-старому, але вже не так сильно гойдалася під порухами неіснуючого вітру, не так сильно смикала за ланцюжок. Напевно, скоро доведеться віднести її в майстерню, щоб перевірили на герметичність. Але й це допоможе ненадовго.
Кулька видихалася.
Сашко навіть думати не хотів, як відреагує на таку новину мама.
Виявилося, що в Настиного брата було безліч друзів серед меншаків. Після уроків Сашко прибіг у вестибюль, де Настя збирала всіх запрошених. Галас стояв до небес. Двійко малюків уже щодуху гамселили одне одного, щокатий опецьок задумливо смоктав пальця, а дівчина з куцими кісками вмостилася на підвіконні й читала книжку. Ще п'ятеро чи шестеро займалися хто чим.
Нічогенька компанія. Лебідь побачить — глузуватиме роками.
— Агов, бійці, — гукнув Сашко, — ви точно нічого не наплутали? Тут, типу, день народження намічається, не конкурс «У кого більше фінгалів».
Розбишаки витріщилися на нього, шморгаючи носами.
— А ти взагалі хто? — запитав той, що із зачіскою їжачком.
— Він — мій друг, — сказала Настя. Вона підійшла непомітно: вбрана святковіше, ніж зазвичай, із братовою кулькою в руці. — Ну що, ходімо?
Дітлахи закивали й рушили за нею до виходу. На подвір'ї було людно: перша зміна розходилася по домівках, друга підтягувалася до початку занять. День сьогодні видався не по-осінньому теплим і сонячним, тому ні на уроки, ані додому ніхто не поспішав.
Біля паркана, лінькувато перемовляючись і презирливо оглядаючи малечу, сиділо Рукоп'ятове кодло. Сам Рукоп'ятов теж був тут, зухвало курив, час від часу зиркаючи у бік директорських вікон. Помітив там рух, поквапом загасив цигарку й щось сказав своїм. Ті зареготали.
Потім Дімон Циркуль штовхнув у бік Антипова й мовчки вказав на Сашка з Настею, оточених дітлахами. Кодло замовкло, просто дивилося їм услід. Сашко аж потилицею відчував їхні погляди.
Позаду почулося тупання чиїхось ніг.
— Коли що, — сказав Сашко Насті, — не втручайся, добре?
Він обернувся, готовий до всього.
Ну, чи майже до всього.
— Привіт, — сказав Курдін, підкреслено його ігноруючи і звертаючись до Насті. — Пробач, що спізнився — Літератич, гад!.. — Він не договорив, махнув рукою, переводячи подих. Потім пішов поряд, але так і не застібнув куртку, з показовою недбалістю дозволив обом кінцям шалика майоріти на вітру. Франт.
«Теремок» був за два кроки від школи, на тому боці вулиці. Сюди часто втікали з уроків; як і в усіх схожих на цю дешевих їдальнях, ціни тут були доступні, страви — без витребеньок («Шкідливі», — вважала мама; «Смачні», — не поступався Сашко). Оформлення нагадувало ігрову кімнату пересічного дитсадка, але нікого це не бентежило.