— Розумієш, немає цілісності. Наче кожен говорить про когось свого… про іншу людину.
Курдін слухав і кивав, задоволено усміхаючись. Навіть про чай свій забув.
— Ну а що ти, власне, хотів? У мене з моїм та сама фігня. Навіть опитувати нікого не треба, архівів вистачає з головою. Вони всі такі… — І скривившись, виправив себе: — Ми всі такі.
— У якому сенсі?
— У буквальному. Я навіть порівняння вигадав, додам до роботи. Ну, тобто, як вигадав… узагалі-то, у діда прочитав. Кожна людина під час розмови стає дзеркалом. Вона — якщо зможе, звісно — змінює свою мову: трохи підлаштовується під того, до кого звертається. Ну, типу, з батьками — по-одному, з училкою — по-іншому, з друзями —…
— Але ж це… лицемірство, хіба ні?
— А чому одразу «лицемірство»? — образився Курдін. І замислився. — Ні, — сказав, — тут інше, як на мене. Це от якби я знав безліч мов і для зручності, щоб ти мене розумів, переходив на ту, яку ти ліпше знаєш.
Сашко похитав головою.
— А як тоді дізнатися, який ти справжній? Якщо із кожним розмовляєш по-своєму, то коли ж ти справді говориш… по-своєму? Тільки із самим собою?
— Самі із собою лишень психи розмовляють, — заявив Курдін. — «Справжній»… А от подивишся на інших — і збагнеш, яким є ти сам. Ану, — він зіперся на лікоть, — дай мені надолонник, он, на поличці… дякую.
— Нащо?
— Зараз… запишу, щоб не забути. У роботу… — Він невизначено махнув стилусом. — Раптом десь придасться. — Занотувавши, Курдін відклав надолонник, знову захрумтів печивом. — Слухай, Турухтуне, а з тобою цікаво. Без образ, еге ж? Я про те, що… ну, ти завжди поводився так, наче всі довкола… — Він замовк, підшуковуючи потрібне слово.
— Проїхали, — швидко сказав Сашко. Йому чомусь розхотілося знати, яким бачить його Курдін. Навіть якщо «бачив» — однаково.
— От, — кивнув той. — А я про що! Ти поводишся так, наче ти — справжній, чесний, правильний, а всі довкола… так, погуляти вийшли. Принц поміж звичайних людей.
Сашко встав і обтрусив штани.
— Піду. — Він не збирався, але раптом додав: — Ти, можна подумати, інший!
Курдін зареготав.
— У тім'ячко! убив! — Він упав на подушку, розкинув руки і скривився — певно, у передсмертній гримасі. — Гаразд, — сказав, усміхаючись, — один-один. Хоча б чай допрій, якщо я сам весь вихлепчу — мені потім аж до ночі шкутильгати туди-сюди коридором, а знаєш, як боляче…
— Добряче він тебе?
— Фігня, загоїться, доки весілля скоїться, — відмахнувся Курдін. — Ну, то нащо приходив?
— Хотів поговорити з твоїм дідусем.
Курдін уже не усміхався.
— Про свого діда, — пояснив Сашко. — Якщо, звісно, це реально. Він у мене останній у списку. Раптом… хоча б він допоможе чимось.
— Он архіви, — Курдін кивнув на зошити, — читай собі досхочу. Про твого там теж є… чимало подробиць. Це я раніше думав, що вони один з одним — як собака з котом. Доки не прочитав. Там… усе складніше там, якщо хочеш знати.
— Я прочитаю. Але… мені би порозпитувати його. Хоча б кілька хвилин.
Курдін скривився. Зітхнув, пошкріб лікоть.
— Мати мене вб'є. Реально.
— Я…
— Ти до туалету не хочеш?
— Ні, я…
— Ага, хочеш. То слухай: вийдеш із кімнати, праворуч коридором, потім знову праворуч, проминеш двері, такі… навпроти афіші «Гірської луни», ну, побачиш, їх легко знайти… О-о-от… то ти туди не заходь, не заходь, чуєш — особливо коли там хтось буде, ти одразу тоді йди далі, повернеш ліворуч — там туалет. Второпав?
Сашко кивнув, намагаючись зрозуміти, кого ж йому так нагадує Курдін.
— Ну то йди вже, чого стоїш.
У коридорі було порожньо й темно. Наче, подумав Сашко, в середньовічному храмі. Він рушив повільно, роздивляючись стіни. Афіші були найрізноманітніші, деякі — на півстіни, і на всіх — знайоме прізвище.
А на багатьох — два знайомі прізвища.
Біля «Гірської луни» Сашко зупинився, ніби для того, щоб роздивитися краще. Навпроти були двері, цілком звичні, якщо не брати до уваги маленького картатого хідника перед ними. Хто у власній квартирі перед однією з кімнат кладе хідник?
За дверима було тихо, він штовхнув їх, нащось витер ноги і зайшов.
Пахло тонкими дорогими парфумами. У сутінках він побачив чийсь невисокий силует, сахнувся назад, і тільки коли вперся спиною у двері, збагнув: це його власне віддзеркалення. Дзеркало висіло над столиком, обабіч — круглі лампочки, наче бутони тропічних квітів. На стінах — фотознімки, картини; уздовж стін, у скляних вітринах, — якісь безглузді речі: засохлий букет, комірець, тьмяна ручка з обламаним пером, розколений кухлик, щербатий гребінець…