Перед дзеркалом погойдувався на світлій стеблині ще один бутон. Сріблястий, з тонкими чорними прожилками. Знизу, схожа на зів'ялий листочок, висіла стрічечка з іменем і датами.
Сашко рушив до кульки, подумки перебираючи всі свої запитання.
Кулька заговорила першою. Це були цілком виразні, хоча дещо притишені слова, і Сашко спочатку від несподіванки проковтнув язика. Стояв ні живий, ні мертвий, а величезний смугастий бутон усе говорив, говорив, говорив…
— …поза жодним сумнівом! Хотілося ще раз підняти тему… на мою скромну думку… я — профі, я знаю… глядач, звісно, не завжди готовий… свідоме рішення… відмовилися від дослівної передачі тексту… Є поразки, дорожчі за успіхи… Автор часто й сам не розуміє, що і навіщо пише, його рукою водить… Я — комерційний режисер, це правда, але я ніколи не слідував забаганкам публіки…
Голос то зникав, то гучнішав — здавалося, хтось бездумно повертає верньєр радіоприймача.
Сашко одразу зрозумів, що триває це вже не одну годину. Може, і не один день. Нескінченне вглядування у власний образ по той бік дзеркала. Множення особистості на безодню.
Цікаво, подумав він, відступаючи до дверей, цікаво, яка частина мого «я» зараз усе це саме так сприймає?..
Він протиснувся в коридор, навіть не роззирнувся, чи є хто поряд, і вирішив навідатися до туалету. Іти до Курдіна був поки не готовий.
Дорогою назад Сашко знову затримався біля «Гірської луни». На тлі ламаного, схожого на кардіограму гірського пасма, — людина з автоматом. Писав відомий художник, Сашко часто зустрічав його роботи на постерах та в журналах, проте прізвища не пам'ятав.
Стрілець зло шкірився на Сашка, так само люто шкірилася його тінь: схожа на варвара, із закудланим волоссям, із зазубреним клинком у руці. Позаду, в ущелині, сходило багряне сонце, і постать автоматника було вписано в цей вогнистий овал. Упершись дулом в край овала, вона немов намагалася вирватися за його межі.
— …навчи, підкажи, ти ж у мене такий мудрий, такий досвідчений. — Сашко здригнувся, коли почув цей голос з-за дверей із хідником. Живий голос. — Знаєш, я боюся.
Боюся, тату, боюся, боюся. Доренчук — він же деспот, він усю душу вийме. А я не бачу ролі. Слова — назубок, а ролі не бачу. Ігоря дістаю, але він терпить, і Михайло терпить, я ненавиджу себе за це, але по-іншому не можу, не вдається. Та й так — теж не вдається. Тату, ріднесенький, зараз мені дуже потрібна твоя порада, будь ласка! Будь ласка, будь ласка!..
У відповідь — ледве чутне бурмотання, таке ж монотонне, як і кілька хвилин тому.
— Ти ж чуєш мене, тату, ти ж точно мене чуєш! То чому ти мовчиш?! Тату!..
Сашко був би радий не чути всього цього, але не міг одразу піти, мусив рухатися обережно, аби не видати себе. Вуха палали. І щоки.
Він на хвилину уявив, що і його мама ось так розмовлятиме з дідом…
— Ну? — запитав Курдін, коли Сашко повернувся до кімнати. — Вдалося?.. — Він побачив вираз Сашчиного обличчя, замовк і спохмурнів. — Пробач. Варто було попередити.
Сашко почервонів ще більше:
— Та до чого тут… Якби я знав, я б… Пробач. Не варто було мені…
— Вона каже: так краще. Ну, йому, тобто. Звична обстановка й усе таке. Заслужив. — Курдін помовчав. — Ходить до нього щодня. Радиться. Батько його не чує, і я — ледве-ледве. А мама — гарно, вона… тонше налаштована, певно. Актори і люди мистецтва загалом нібито можуть… — Курдін повів плечем. — Я сподівався, раптом він із тобою заговорить…
Сашко повільно похитав головою.
— Ну, — сказав Курдін, — от. Дати тобі його щоденники?
— Не варто. Я якось… якось уже так.
— У гості хоч іще зайдеш?
— Зайду, — збрехав Сашко.
Третю чверть Сашко склав на «відмінно»: і контрольні, і самостійні. Шанси, що з наступного року його переведуть на бюджет, тепер здавалися цілком реальними. Остання чверть — вона завжди найлегша. Сашко гортав підручники й загалом знав, на що очікувати.
Після контрольних залишався тільки захист проектів. Передзахист Сашко промчав на крейсерській швидкості. Вирішив не заморочуватися. Вирішив: все одно ніхто не оцінить. От кому цікаві ці нюанси й подробиці?
Йому навіть плескали, а класна запевнила, що це, ймовірно, буде один із найкращих проектів року і що дід би ним пишався.
І попросила принести на захист кульку.