Добре, подумав, що ніхто не здогадався мене дочекатися.
Але дехто здогадався.
Ліхтарі тут були розбиті, всі, крім одного. Чоловік стояв просто під цим, єдиним уцілілим, у калюжі благенького світла, — і мружачись від диму, курив.
Плащ на ньому був того-таки синього відтінку, як море на полотнах Носинського.
— Привіт. — І ледве помітний акцент теж ніде не подівся. — Я чув твій виступ.
— Як це чули? — здивувався Сашко. — І хто взагалі ви такий?
Незнайомець повів плечима:
— Я був у залі, це не заборонено. — Він погасив недопалок, роззирнувся у пошуках смітника і, не знайшовши жодного, так і лишився з недопалком у руці. — Ти гарно говорив. Мабуть, йому сподобалося.
— Хто ви? Я покличу на допомогу, так і знайте.
— У мене літак о п'ятій ранку. І дуже мало часу. Увесь час саме часу якраз і не вистачає… — додав він, розгублено зминаючи недопалок пальцями. — Завжди…
Сашко відступив на кілька кроків, сховав руку з кулькою за спину, другу засунув до кишені, до мобілки. Він не відчував загрози з боку незнайомця, але ця його манера формулювати думки…
— Я знав твого діда. Давно, в іншому житті. Коли потрапив сюди, хотів із ним поспілкуватися, але, бач, не встиг. А завтра я лечу звідси… Цього слід було чекати, ми від самого початку знали, що цим закінчиться. Неважливо. Послухай, Олександре, я навряд чи повернуся сюди. І навряд чи матиму колись ще одну можливість. Дозволь мені з ним поговорити.
— З ким? — не зрозумів Сашко.
— З твоїм дідом.
— Але ж він… — Сашко почервонів. — Він не розмовляє. Ні з ким, узагалі.
Незнайомець кивнув. Продовжував розминати пальцями недопалок, на асфальт летіли крихти.
— Нічого. То ти дозволиш?
— Я спізнююся… — навіщось сказав Сашко. — Батьки переживатимуть.
Незнайомець струсив долоні й дуже обережно взяв кульку за ланцюжок над Сашчиною головою.
— Я відвезу, — кинув він. — Аж до дому.
Сашко міцніше стиснув пальці.
— Я…
Він не встиг договорити. Ланцюжок раптом смикнувся з пальців, Сашко відступив і тільки потім зрозумів: незнайомець сам здивований.
Кулька шарпнулася ще раз. І знову ледве чутно почала наспівувати-бубоніти вже знайому мелодію.
— П'ять хвилин, — тихо повторив Сашкові незнайомець. — Тільки п'ять хвилин.
Сашко кивнув і відпустив.
Чоловік у синьому плащі взяв кульку в долоні — так беруть кавун на базарі, перевіряючи, чи стиглий. Відійшов на кілька кроків і став до Сашка боком. Шрам його зараз, під ліхтарним світлом, скидався на рану.
— Ти чуєш мене, атар'іне? Сподіваюся, чуєш. Я уявляв собі цю зустріч останні двадцять сім років, щоночі перед сном. Це допомагало мені вижити. Попри твою зраду, атар'іне, багато з наших вціліли… тоді. Ти пішов — ми залишилися. І я стежив за тим, як ти жив, звістки доходили до нас, навіть там. Я радів: по злочину й кара. Я сподівався приїхати, щоби сказати тобі про це: яким ти був і яким став. Я приїхав. І тепер, дивлячись на тебе, кажу — мені шкода. Тебе вже покарано, і це… це занадто, навіть для тебе, атар'іне. Зрештою, може, ти й мав рацію. Бачиш, що в результаті маємо… усе повторюється, і все, що ми робили, нічого не змінило. Може, хоча б те, що ти… — Він похитав головою, начебто відганяв утому. — Гаразд, несуттєво. Час розсудить. Мушу йти, атар'іне, мушу йти… Ми не побачимося вже ані тут, ані там. Я просто хотів сказати тобі: ту пропейлоч-ар.
Кулька загула гучніше, було видно, як дрижать від вібрації долоні незнайомця.
Той озирнувся на Сашка, начебто вирішував надскладне питання.
— Ні, — сказав він зрештою кульці. — Ні, я не можу. Це — не можу, пробач.
— Гей! — гукнули раптом зі сходів. — Гей, ти що це там робиш?! Ану облиш хлопця! І кульку поверни, чуєш!
Тітки-гардеробниці наступали, розбурхані й розгнівані. Та, котра ліворуч, розмахувала торбиною.
— Краще б вам піти, — сказав Сашко. — Додому я вже якось сам доберуся.
Чоловік у синьому плащі зволікав іще мить. Потім повернув кульку й пішов швидким плавним кроком — як тигр, якого сполохали пси. Просто розчинився в мороці.
Сашко гарячково міркував, що пояснюватиме тіткам, а сам невідривно дивився на дідову кульку, не міг відвести очі. Так, наче побачив уперше.