І тривало це паскудство доти, доки не зачепило герра Вольфреда Ешбаха, за крутість і непримиренність прозваного Сталевим Бескидом. А варто зазначити, що мав Сталевий Бескид дружину, котру кохав понад життя. Коли померла, помістив він її душу в найнадійніший і найміцніший міх, доглядав за нею трепетно, вів щовечора бесіди і, куди б не рушав, всюди возив із собою. Навіть після низки років, коли будь-хто інший уже б упокоїв міх у фамільній душниці, герр Бескид не хотів із ним розлучатися.
От якось король, дізнавшись про свавілля, що чинилися на погостах, закликав до двору вірних своїх васалів. Поїхав і герр Бескид. Дорога до столиці була неблизька, і на підступах до міста застала його ніч. Неподалік побачив він заїжджий двір…»
Цієї миті відчинилися двері й черговий на поверсі, вибачившись перед Літератичем, повідомив, що Турухтуна — до директора, терміново! От просто зараз хай іде!
Сашко важко зітхнув і рушив геть із класу. Видно, Євген Маркич кудись поспішає і не готовий чекати до кінця уроку. А бешкет, вчинений Сашком, має намір покарати швидко і безжально.
— Дуже лютий? — спитав він у чергового, меншака з четвертого «А».
Той повів плечима:
— Не знаю. Похмурий. І ножик твій у руках крутив.
Сашко тільки зітхнув. Він на хвильку затримався перед вікном — помилуватися небом, що застрягло в косій сітці дротів-душоловів. Дроти були вкриті інеєм і по-новорічному виблискували на сонці. На крайньому праворуч, що тягся від старого кінотеатру до цегляної п'ятиповерхівки, сидів снігур: наче крапелька крові на струні.
Сашко зітхнув, вирішив, що тягти час немає сенсу і, постукавши, ступив до учительської. Євген Маркич розмовляв по телефону. Ножик лежав перед ним на столі, і директор неуважно барабанив по ньому пальцями.
— Так. Обов'язково! Ви не турбуйтесь, я особисто нагляну. Звісно-звісно… А що кажуть лікарі? Стабільно важке? Ну-у-у… — Він прокашлявся і нащось поправив окуляри. — Так, ваша правда, так. Могло бути й гірше. Так, звісно, про що мова; ми відстрочимо, потім заплатите одразу за третю і четверту чверть. Я ж розумію… Пробачте, хвилиночку…
Він прикрив слухавку долонею, сумно глянув на Сашка.
Той набрався сміливості:
— Євгене Маркичу, чесне слово, я не хотів…
Директор лише відмахнувся.
— На, — простягнув йому слухавку.
Сашко кліпнув, нічого не зрозумівши.
— Поговори, це твій батько.
— Синку, ти?
Сашко кивнув. У горлі пересохло, повітря раптом стало незвично прозоре, простір наче розійшовся, розчахнувся, як дитяча книжка-театр, і кожен звук гримів із нестерпною виразністю.
— Що з твоїм мобільним? Чому не відповідаєш на дзвінки?!
— Удома забув, — спромігся вичавити із себе Сашко.
— Ну, вдома то вдома, нехай, — батьків голос раптом зробився скупим, схриплим. — Тут із дідусем біда. Він повертався з кав'ярні, посковзнувся й упав. Добре, що поряд був Антон Григорович — він викликав швидку.
— Коли? — Сашкові чомусь украй важливо було це знати. — Коли?..
— Та от півгодини тому. Ти послухай уважно, не перебивай. Ми з мамою зараз у лікарні. Я зателефонував додому до твого Дениски, ти сьогодні переночуєш у них, добре? Уранці я за тобою приїду. Одразу після школи йди туди.
— А ви з мамою?
— А ми тут поки. Дідусеві потрібна операція. Я ще ввечері зателефоную чи сам набери мене від Дениски. Чуєш?
— Чую.
— Ну все, давай, будь молодчиною, не підведи мене. Мама й так хвилюється…
Сашко уявив собі, як хвилюється мама. Дідусь для неї був найважливішою людиною в житті, найдорожчою; Сашко інколи навіть трішки ревнував до нього.
Продзвенів дзвінок, у коридорі почувся радісний галас; загупали чиїсь підбори по паркету.
— Ну, — сказав Євген Маркич, потираючи підборіддя великим пальцем, — іди, Турухтуне. — Він ворухнув губами, зітхнув. — Усяке в житті трапляється. Не бійся, усе з дідусем буде добре.
Сашко кивнув. Рушив до дверей на задубілих ногах.
— Чекай. — Директор тримав ножик на долоні, дивлячись розгублено, наче не міг збагнути, як той у нього опинився. — Це в тебе звідки?
— Дід подарував.
Євген Маркич поклав ножик на стіл перед собою і, повагавшись, штовхнув до Сашка.
— Щоб я його більше в школі не бачив. Зрозумів?
— Дякую!
— То зрозумів?
— Зрозумів, Євгене Маркичу!
Наступний урок, алгебру, Сашко абияк відсидів, класна його не чіпала. Напевно, директор сказав.