Гра в пророцтва — захоплива, хай навіть і невдячна справа. І все-таки хочеться тут і зараз провістити «Душниці» довге щасливе життя. У повісті є багато з того, за що ми цінуємо класику — живе почуття, стрункий сюжет, глибокі думки (шкода, що це словосполучення дедалі частіше сприймається в іронічному контексті), і все це подано з оманливою, майже чехівською простотою. Про зв'язок між живими та померлими, про пам'ять і тих, хто її береже, писали й писатимуть завжди — але настільки добре роблять це нечасто. Красива фантастична метафора стає приводом поговорити на вічні теми й роз'ятрити незагоєні рани (ті, які й не повинні загоюватися), але насамперед це захоплива історія про одного звичайнісінького хлопця, котрому довелося здійснити дещо незвичайне… і подорослішати. Історія для всіх — і для підлітків, і для тих, хто вже забув, як це — робити перший у житті важкий вибір… і навіть для тих, хто цього вибору так і не зробив. На горизонті фантастичної та й «просто» літератури тонка голка «Душниці» виглядає природно і живо — наче завжди і була там, поміж світлих веж, зведених Бредбері, Ле Гуїн, Крапівіним та іншими великими зодчими.
Арєнєв спромігся зробити із цієї історії справжню психологічну драму, потужну, глибоку, насичену відтінками та обертонами. Це той випадок, коли переказувати сюжет немає сенсу: надто багато залежить тут від стилю. Це щільно витканий, емоційно яскравий текст, що зачіпає цілий спектр етичних та філософських питань.
Володимир Арєнєв
Душниця
Від автора
Усе почалося з оголошення на ліхтарному стовпі. Пізно вночі я повертався додому на маршрутці, вона зупинилася перед світлофором — і на звичайному стовпі я побачив напівзірване: «Повітряні кульки для будь-яких урочистостей».
А що більше пишеш, то частіше зір у тебе починає працювати по-особливому. Частіше зауважуєш детальки, з яких можуть прорости цікаві історії. І в цьому навіть не якась там твоя заслуга, просто… ну, от уява тренується особливим чином реагувати на зовнішні подразники.
Словом, я побачив це оголошення, вбив собі кілька ключових фраз у мобілку — а далі відпустив усе самопливом. Історії треба було проявитися, вигадатися, прорости. Коли це сталося (а сталося, на мій подив, досить швидко), я сів і записав її.
Було це в 2010 році, тож залишається тільки радіти, що ця книжка встигла побачити світ, її прочитали, комусь вона сподобалася, когось обурила. Якби склалося все по-іншому, зараз читач вирішив би, що я писав на злобу дня, — та, на жаль, це просто «злоба» наздогнала і зробила книжку аж надто актуальною.
Із 2010 року «Душниця» живе вже своїм життям, а я спостерігаю за нею, як за дитиною, яка робить перші успіхи на обраному шляху. Її тепло сприйняли читачі на конкурсі дитячої і підліткової літератури «Книгуру-2013». На сайті «Лабораторія фантастики» за результатами читацького голосування перемогла в категорії «Найкраща мережева публікація». Вона виходила в моїй авторській, «дорослій» збірці, а тепер от доросла до окремої книжки, та не простої — а з ілюстраціями дивовижного художника Олександра Продана.
Мені дуже цікаво, як поставляться до неї сьогоднішні читачі. І ще: десь там, за межами відомих нам полів, здається, повільно проростає нова історія про цей-таки світ. Відверто кажучи, я не впевнений, чи проросте, але — ну що ж, час покаже. А мені залишається побажати вам приємного читання.
Ваш, ВА
Частина перша
У четвер у Курдіна помер дідусь, про це усі знали. До кінця тижня на уроки Курдін не ходив, а в понеділок спізнився на геометрію. Класна його пустила, жодного слова не сказала. Він сів поряд із Рудим Вадьком, а дідусеву кульку повісив збоку, на гачок для портфеля.
Кулька була крутезна. Срібляста, з тонкими чорними прожилками, і велетенська, наче кавун. Під «хвостиком» звисала шкіряна стрічечка. На перерві Курдін дозволив усім охочим її роздивитися. Сашко теж кинув оком. Дідусеве ім'я й дати на стрічечці були сріблясті, кульці під лад. І ланцюжок світлий. Курдін його з рук не випускав, накрутив на зап'ясток й увесь час наче мимохідь рухав туди-сюди — поправляв.
— Ну то як, він з тобою розмовляє? — запитала Жирнова, чомусь пошепки.
— От дурепа! — відмахнувся Курдін. — Перші дев'ять днів вони не розмовляють. Це згодом… і то — коли про них постійно піклуватись. Та й не з усіма, лише з тими, хто має тонке чуття. Із дорослими он — майже ніколи.
— Еге ж, — підтримав товариша Вадько, — мені Антип Шепелявий розповідав, ну, з Піскового двору. Його сеструня місяць бабусину кульку доглядала. Щодня мало не з годину книжки читала, розмовляла, музику їй врубала, вальси там різні. Дослухалася, аж фарбу вухом стерла. Такезна пляма… а бабця — ні пари з вуст! Зате в Макса з двадцять шостої дядька машина збила. Ну то він потім увесь час порадами ділився. Макс предків насилу вламав, щоби в душницю відвезли, і він…
Курдін перебив Вадю:
— Фігня! До душниці раніш як за рік тільки найубогіші своїх віддають. Ну, або дикуни якісь. — Він красномовно ворухнув бровою, дивлячись на Сашка. Той відчув, як червоніють вуха.
— На це, — додав Курдін, — не всі здатні: поважати власних предків.
Бути б бійці, та пролунав дзвінок. На великій перерві Сашко проігнорував натовп довкола Курдіна. Пішов на подвір'я і з'їв бутери, потім сидів на лавочці; пахло зопрілим листям і смаженою картоплею із сусіднього будинку, а він просто думав собі про різні речі. Про Курдіна майже не думав.
Бачив, як поверталися зі столовки дівчата із паралельного «Б». Новенька йшла поруч із Гордійко і Сидоровою, щось їм розповідала. Гордійко хихотіла, потім помітила Сашка й помахала йому рукою. Новенька навіть не озирнулася. А Сидорова обернулася і показала йому язика. Дурепа.
Після уроків він затримався у вестибюлі. Присів біля вікна й порпався в портфелі. Курдін на подвір'ї знову вихвалявся дідусевою кулькою. Новенька з Гордійко та Сидоровою теж підійшли і слухали.
Сидорова помітила, що Сашко на них дивиться, і зашепотіла, прикривши рота долонькою.
Сашко відвернувся, клацнув портфелем і вийшов на подвір'я. На Курдіна та збіговисько й не глянув. І коли Гордійко засміялася, не обернувся.
Можна подумати!..
Удома нікого не було. Він увімкнув тєлік і вирішив зараз, засвітла, нанести камуфляжний візерунок на морпіхів.
Якраз до завтра висохнуть, і можна буде зайнятися дрібними деталями. Слухав одним вухом «Перший освітній», щось там про епоху Василя Бездітного. Коли показували реконструкції баталій — дивився, звичайно ж; відволікався.
З усього набору встиг зробити лише двох солдатиків.
Дзенькнули ключі в замку, гупнули двері. Уже з того, як гучно та важко дихав дід, було ясно: він сьогодні навідався до Будинку письменників і сидів у буфеті. Або був у редакції.
— Ні бельмеса вони не тямлять, — прогуркотів він. Стенув широченними плечима, стяг із себе куртку й напнув на гачок. Пригладив долонею-лапою рештки волосся, пирхнув. — Пришелепкуваті. «Класики»!.. Ото, Саньку, сидять вони переді мною, дупами на кріслах тудой-сюдой, до рота зазирають, але ж — ні бельмеса не тямлять. Я для них не поет, Саньку. Не поет. «Борець із режимом», «в'язень совісті» — ось що я для них!.. — Він скривився, наче блощицю випадково розчавив. — Та хай уже, — сказав іншим тоном. — Хай. Як твої справи? Уроки вивчив?
Сашко похитав головою.
— Саме збираюся. Тобі чайник поставити?
Дід, роздуваючи волохаті ніздрі, втягнув повітря.
— Знову? — спитав. — Знову?!
Солдатиків і фарби Сашко встиг згребти в шухляду. Але ж запах лишився.