Вітер дув, голова, погойдуючись, поверталася і ніяк не могла повернутися, Сашко невідривно дивився на неї, аж раптом зіслизнув униз, скоби виявилися поруччям ліфта, замиготіли поверхи, поряд було дзеркало, у дзеркалі — голова, яка й далі поверталася, і Сашко здогадався, що вона належить йому, йому — і більш нікому!..
Підскочив у ліжку, хапаючи ротом повітря.
Було тихо. Але в темряві наче вібрувала луна знайомої, невпізнаної мелодії.
Так іноді трапляється; особливо коли несподівано прокинешся.
— Слухай, — промовила Настя, — приходь завтра після уроків на день народження, у «Теремок», це через дорогу.
Сашко повів плечима й чомусь зашарівся.
— Звичайно, прийду. Віш-лист є чи самому вигадувати?..
Вони мерзли на зупинці вже хвилин п'ятнадцять. Патякали про всілякі дурниці, проте час від часу надовго замовкали. Так, наче кожен на щось чекав і ніяк не міг наважитися сказати про те, що давно збирався.
Періщив дощ, але під дашком нікого не було. Кульки в їхніх руках гойдалися, мляво смикали за ланцюжки, наче сподівалися злетіти. За останні кілька днів Сашко вже звик і не зважав.
— Ну який віш-лист… — сказала Настя. — Тільки щоби не їстівне — навіщо? Іграшку якусь. Можна, мабуть, квітку гарну в горщику, але недорогу, добре? Ще він аудіокниги з казками любить. Часом плакати перестає.
— А. — Сашко потер пальцем задублий ніс. — А. Це брату, точно.
Приїхала маршрутка, народу — битком набито.
— Ну, я побігла.
— Ага.
Він спостерігав, як Настя, склавши парасольку, пробивається до салону, потім рушив додому. Направду, не надто й поспішав. Батьки цими днями досі сперечалися через дідів спадок. Батько хотів, щоб вони зателефонували редактору Антон-Григоричу, аби розібрати рукописи, навести в них лад і, може, видати. Мама була проти. Гроші грішми, але спершу варто самим розібратися. Хтозна, що там є.
Тільки аби розбиратися, у тата й мами бракувало часу: щоб утриматися на плаву, працювали з ранку до ночі.
Він подумав про день народження Настиного брата. Дурна ідея: влаштовувати свято тому, хто не зможе повеселитися. Заспокоїть це брата чи тільки ще більше засмутить? Та й чи зрозуміє він узагалі, що відбувається?
І який подарунок для нього вибрати?..
Увечері зателефонував Лебединський.
— Ти що, — запитав, — з Курдіним помирився?
— Га?
— Ну от я й подумав, що фігня.
— Чому ти взагалі про це завів мову?
— Та… — спробував ухилитися від відповіді Лебідь. — Ходять чутки… — Він прокашлявся й ніби між іншим поцікавився: — Слухай, а ти зараз сам?
Сашко озирнувся на кухню, де поралася коло вечері мама. Батько, насупившись, читав у вітальні якісь роздруківки.
— Ну, сам. А що? — спитав Сашко, причиняючи двері своєї кімнати. Сів за стіл, тримав мобільний лівою рукою, а сам почав малювати на аркуші записника безглузді візерунки.
— Ти давай обережніше завтра-післязавтра. Ну, коли до школи йтимеш. А назад узагалі пропоную разом і лише залюдненими вулицями.
— Очманів?
— Ти, Турухтуне, слухай, що тобі мудрі люди кажуть. Рукоп'ят відтоді на тебе дуже лютий. Кажуть, збирається зі своїми тебе заловити.
— Хай спробує.
— Бовдур ти, Турухтуне. Вони ж психи: якщо почнуть…
Сашко згадав, як Рукоп'ят борсався в багні.
— Не почнуть.
Лебідь пирхнув.
— Гаразд, — мовив, — не почнуть то не почнуть. Можеш просто старому друзяці зробити послугу і прислухатися до поради?
Сашко намалював ще одну закарлючку. З'єднав із сусідньою. Трішки повагався, вирішуючи, яка буде усмішкою, а які — очі.
— Лебедю, давай від післязавтра, га? Завтра не можу.
— А, ну звісно. Знову Настя, еге ж? Нарешті запросив у кіно? Диви, Альфредо. Якщо передумаєш, пропозиція все ще актуальна.
— Дякую, Лебедю. Я ціную це, правда. Але завтра ніяк.
Він натиснув «відбій» і ще деякий час просто сидів, розглядаючи намальованого собаку. Пелехатого й життєрадісного, з повітряною кулькою в кулаці.
Що б не зображав, рано чи пізно завершував таким собакою. Наче це могло допомогти зрозуміти діда чи Настиного брата.
За вечерею батько повідомив, що прийшов лист із душниці.
— Чекають до кінця березня чи курикулум, чи кульку. Інакше угоду буде анульовано. «За нинішніх непростих умов те, що комірки залишаються абсолютно незайнятими, для нас є неприпустимим марнотратством» — і далі в такому ж дусі. Я перечитав угоду. Мають право. — Він зітхнув так, наче збирався сказати щось неприємне, але неминуче. — Може, усе-таки?..
Мати, не дивлячись на нього, похитала головою. І далі собі наливала чай, ніби нічого не сталося. Так само спокійно відповіла:
— Ти знову за своє? Те, що написав Бурдига, нікуди не годиться, сам знаєш. «Борець за гуманізм», «складні внутрішні протиріччя»… Якщо він ще хоч раз сюди заявиться, я скину його зі сходів, цього покидька. Не допоможеш — сама впораюся.
— Прошу, не починай!.. Гаразд, гаразд, я згідний, Бурдига забабахкав ще одну агітку. Ну, він завжди таке писав, раніше це тебе не дратувало, але, — батько здійняв руки, щоб випередити звинувачення, — маєш цілковите право, я не сперечаюся.
— Він шпигував за татом. Якщо віддамо йому рукописи, ми їх більше ніколи не побачимо. А надрукують вони лише те, що вважатимуть за потрібне.
— Зараз ідеться не про рукописи. Олено, нам треба щось вирішити. Не Бурдига — тоді хто? Давай візьмемося й напишемо самі. Чи когось наймемо. — Батько спохмурнів і похитав головою. — От тільки грошей катма…
— Тато, — втрутився Сашко, — а хто взагалі їх пише, ці курикулуми?
— Та по-різному. Найчастіше підряджають хроніста й розповідають йому все, що пам'ятають про людину. Ну, іще дають подивитися фото, документи… Потім він пише, це затверджують люди, котрі юридично вважаються найближчими, пам'ятетворчими. Коли щось не так — звісно, виправляють. І фінальну версію віддають до душниці.
— А про бабусю хто писав?
— Про бабусю, — сказала мама, — дідусь писав. Узагалі-то, про обох твоїх бабусь і про другого діда теж.
— Тільки він, — додав батько, — був поетом. А ми з мамою аж ніяк не письменники.
— Слухайте, — сказав Сашко. — Слухайте, а давайте так. — Він і сам тільки зараз збагнув, що збирається запропонувати. Йому не дуже подобалася ця ідея. Геть не подобалася. Але мама… — А давайте я візьму і до грудня зроблю щось на кшталт чернетки курикулуму? А ви потім підправите. Га?
Батько зиркнув на нього так, наче на Сашчиному місці раптом опинився балакучий єнот.
— А вчитимешся коли?
— Та що вчитися! — з удаваною байдужістю махнув рукою Сашко. — Пусте, до кінця року нічого серйозного вже не буде. Ну, там геометрію трохи підтягну, а так усе гаразд. Чесно!
— І на якому матеріалі ти збираєшся писати свою чернетку?
— Ну-у-у… Ви мені розкажете про діда, еге ж? Мамо? І плюс ще його нотатки… якщо можна, певна річ, аби я їх прочитав.
— Я подумаю, — пообіцяв батько, — щодо нотаток. Нумо, любий друже, підготуй мені до вихідних план робіт. Намітиш — тоді й поговоримо. — Він перезирнувся з мамою і підморгнув їй. Та усміхнулась у відповідь — не звичною своєю втомленою усмішкою, а справжньою, щирою. Такою, що в Сашка зайшлося від щастя серце.
Про те, чого це йому вартуватиме, Сашко намагався не думати. У принципі, вирішив, це навіть на краще. Адже до кінця навчального року треба зробити проект: типу, провести маленьке дослідження. Сашко скаже, що займеться вивченням життєвого і творчого шляху свого знаменитого діда. Навряд чи ідею забракують. І вже ніякий Курдін надалі не посміє плескати язиком про «дикунів, котрі не поважають своїх предків».
Ідея подобалася Сашкові дедалі більше. Він швидко впорався з уроками й витяг із полиці одну з дідових збірок. Здмухнув пил, влаштувався за столом перед кулькою.