— А, — сказав, — ясно. В цьому сенсі…
— Реформа, початок якої ініціював герр Вольфред Ешбах, сприяла виникненню громадських душниць. Наклавшись на культурну експансію, яку цілеспрямовано здійснював орден душевників, вона викликала цілий комплекс надзвичайно важливих світоглядних, ціннісних, економічних, соціальних змін. По суті, реформа знаменувала собою кінець середніх віків. Нова парадигма Христової віри, принесена братами душевниками на схід, до язичницьких країн, дала поштовх до становлення нової спільноти: як соціально-економічної, так і релігійної. Новонавернені народи стали найзатятішими прибічниками християнства. Цілісність набутих ними уявлень про світ, відсутність у них внутрішніх суперечностей стали причиною торжества Христової віри і в нашій країні. Вони позначили перехід цивілізації на якісно інший рівень. Це особливо помітно, коли порівнювати християнство з реліктовими, по суті, віруваннями, що досі панують на переважній частині півострова… гм-гм… дикунськими, відверто кажучи, звичаями й уявленнями.
Розуміючи, до чого це призведе, Сашко не стримався — підняв руку.
— Так, Турухтуне? Вийти хочеш?
— Людмило Гнатівно, а як так сталося, що дикунські, відверто кажучи, звичаї та уявлення зуміли так довго проіснувати?
Федчик роздратовано поправила окуляри, що вкотре з'їхали на ніс.
— Коли б ти слухав уважніше, знав би, що примітивні вірування найдовше побутують у народів, ізольованих від більш розвинутих.
— Але ж півострів — це не пустеля, не гори. Ну, Стіна на перешийкові, то й що. Вони ж завжди торгували, мореплавство там у них розвинуте і взагалі.
— От бовдур, — сумно прошепотів Лебідь. — Взірцевий.
Попадя миттю вкрилася багряними плямами.
— Турухтуне, якщо тобі дозволили готувати проект по твоєму дідові та якщо… гм-гм… словом, це аж ніяк не означає, що можна хамити. Навіть твій дід, між іншим, зрештою усвідомив, що помилявся, і переїхав до нашої країни. — Вона повернулася до класу й підвищила голос: — Дикунські звичаї на півострові завжди приголомшували цивілізованих людей. Відкидання душниць, старовірські обряди, єресь… Декілька разів Церква організовувала хрестові походи, і якби не Стіна…
— Людмило Гнатівно, — сказав Сашко, — а хіба в Євангеліях десь сказано про міхи для душ? — Він так і стояв, попри те, що Попадя вдавала, наче й не помічає його. Дідова кулька гойдалася збоку — звично байдужа до всього. — Може, вони там на півострові не єретики й не дикуни, а просто… інші? Не погані і не хороші — інші й усе?
Вона нарешті повернулася до нього: розчервоніла й спітніла. Штрикнула пальцем у дужку перекошених окулярів, схибила й тепер стояла з масною плямою на лівому скельці.
— «Просто інші»? — перепитала враз захриплим голосом. — Ти, Турухтуне, не знаєш, про що говориш. «Інші»! Поглянь, що там у них коїться, в інших. До чого вони за ці свої сім століть докотилися! Це соромно! Соромно!.. Ти ще не розумієш. Але почитай, що писав твій дід.
— Я читав…
— Певно, погано читав. У «Гірській луні» про це ж прямим текстом сказано: «Й відлуння перших пострілів гримить, і множиться, і зачина лавину…» Про що це? Про те, що ці люди не вміють зупинятися, їхня нескінченна помста одне одному, їхня ворожнеча — вони тільки посилюються. Вони пам'ятають лише про такі примітивні речі й не здатні піднятися над ними. Подивися, скільки років вони воюють… дикуни! Схожі на нас? Так. Все-таки, і це ти правильно зауважив, вони не були ізольованими: торгували, відбувався культурний обмін… Але ж у їхніх головах… у головах!..
Клас принишк. Вони вперше бачили Попадю такою. Сашко пригадав, що якийсь час пліткували, нібито в неї був син. Контрактник, миротворець…
— А я зрозумів по-іншому: що це не про півострів, а про нас усіх: що якась давня дрібна гризня переросла… ну, у «лавину». Один постріл — і він посилюється через луну, а потім сходить лавина; якось так… Пробачте мені, Людмило Гнатівно, — додав він тихо.
Вона побагровіла ще дужче, зняла окуляри і взялася довго й ретельно їх протирати. Потім мертвим голосом повідомила, що урок завершено.
— Ти точно псих, Турухтуне, — сказав Лебідь дорогою до хімлабораторії. — Стовідсотковий.
Сашко повів плечима.
— А на твою думку, — запитав, — а от Спокутника теж отак… по-різному розуміли?
Лебідь пхикнув і покрутив пальцем біля скроні.
Після хімії, на великій перерві, Сашко дочекався Настю у вестибюлі й вони разом пішли до столовки. Це в них уже стало ритуалом, хоча віднедавна — Сашко відчував — щось змінилося. Щось було не так у їхніх стосунках.
Загалом він знав, що саме. І дратувався на себе, проте нічого не міг вдіяти. Постійно щось перешкоджало. Спершу не запрошував її у кіно через недавно померлого брата, потім кульку віддали в душницю і Сашко не був упевнений, засмутилася через це Настя чи ні; тоді зібрався запросити, але батьки повезли її на вихідні до бабусі з дідусем…
Хоча, відверто, усе це були відмазки. Сашко просто боявся відмови.
Іншим хлопчакам усе вдавалося легко і просто, а він — от такий довбень. Просив поради в Лебедя — той віджартувався, мовляв, ти повинен до всього дотумкати сам. Сашко навіть запідозрив, що нескінчені байки Лебедя про дівчат — суцільні побрехеньки. Хоча навряд чи; не може такого бути, щоби побрехеньки; тільки не в Лебедя!..
— Як проект? — запитала Настя.
— Та так… — Він мимохідь розпрямив кутик скатертини і змів неіснуючі крихти. — Збираю матеріал.
— Якийсь ти блідий. Ти взагалі відпочиваєш, хоч інколи? Чи на вихідних теж вчишся?
Він потупився. Подумав: зараз або ніколи. Набрав побільше повітря…
Заговорили одночасно.
— Думав от у кіно сходити…
— А ти чув, «Легенду про Душепивцю» з четверга показують…
Замовчали.
— Підемо? — поцікавився він, усміхнувшись. — У суботу?
— У суботу я не зможу. Давай післязавтра?
— На вечірній? Чи перед школою?
— Перед школою не встигну, у мене ж танці.
— Тоді — увечері?
— Увечері. — І вона раптом додала, ще раз його здивувавши: — Я вже думала, ти ніколи мене не запросиш.
Вони заходилися обговорювати подробиці: де й о котрій зустрічаються після уроків, який кінотеатр і, звичайно ж, які місця вибирати, і що за квитками варто з'їздити сьогодні, бо прем'єра у 3-D, народу напхається, це завжди так…
Сашко почувався дивно: із неймовірно живим і яскравим сприйняттям кожної миті — слова, жесту, погляду, — поєдналася певна відстороненість, так, наче спостерігав за собою збоку.
Він ще не встиг отямитися, як до їхнього столу проштовхався Грищук і, задихаючись та активно жестикулюючи, заходився щось пояснювати. Погляд у Грищука був дикий і кумедний, окуляри збилися набік, а вузол краватки майже роз'їхався.
— Що? — перепитав Сашко. — По-людськи можеш пояснити?
Грищук узяв зі столу компот і залпом видудлив. Витер змокріле підборіддя, чітко, по-людськи сказав:
— Антип приходив. Я в класі сам сидів, ну, ще Жирнова, але який з неї толк. А більш нікого. Ну і от. Антипов такий зайшов, посміхнувся й одразу до твоєї парти. Я йому кажу: «Не чіпай», — а він… — Грищук безнадійно махнув рукою і зиркнув на Настану склянку компоту. — А Жирновій він пригрозив, якщо хоч кому бовкне, вони з Рукоп'ятом її з-під землі дістануть.
Сашко сполотнів. Його портфель був уже не новий, але міцний, ще кілька років можна носити. А на новий зараз грошей точно немає. Та головне не це; коли Антип щось зробив із конспектами — кінець. Ну добре, хімію у Грищука можна списати, і біологію… а фізику Грищук конспектує паскудно, він, гадюка, її і так розуміє. І це ж не один вечір доведеться згаяти, щоб усе перекатати.
І ще в портфелі був зошит із нотатками з дідового проекту. А таке в жодного Грищука не спишеш.
— Куди він пішов?
— Сказав, тебе на подвір'ї чекатимуть. Сказав: «Хоче забрати — нехай приходить». — Грищук знову зітхнув. — Ти б не ходив, Турухтуне, га? Покличемо директора чи класну, хай із ними розбираються. Там усі: і Рукоп'ят, і Ковпак, і той… ну, худющий такий.