Загалом, мабуть, іншим разом Сашко так би й учинив. Але ж не при Насті.
— Розберемося, — сказав він, підводячись із-за столу. Сподіваючись, що схожий зараз на Діка Андреоллі; здогадуючись, що напевно ні.
— Я з тобою, — заявила Настя. — Пішли.
На подвір'ї було тихо й порожньо, як у фінальній сцені «Срібних сідел» — у тій, де дуель. Меншаки збилися у зграйки на лавочках уздовж вікон, попритискалися носами до скла і спостерігали.
Рукоп'ят і кодло чекали під парканом, біля старої липи. Циркуль усівся верхи на нижню гілку і гойдався вгору-вниз, вона глухо й покірно рипіла під ним. Поряд, єхидно усміхаючись, щось обговорювали Ковпак і Антипов. Рукоп'ят уперся лопатками в паркан і, склавши руки на грудях, напружено стежив, як Сашко з Настею прямують до нього. Портфель стояв біля його ніг на купі підгнилого листя, уздовж паркана таких куп було чимало, на вихідних їх спалювали.
Сашко став перед Рукоп'ятовим і змусив себе пригадати той день, коли все це кодло дало драпака — аж закуріло. «Хлопчиська, — твердо сказав він собі, — просто хлопчиська».
Але тепер це були жорстокі, озлоблені хлопчиська, котрі прагнули відігратися за свою ганьбу.
— О, і коза тут, — вищірився Рукоп'ят. — Душевненько, ага. — Він повернувся до Сашка. — Ну що, головастику, хоча б дала?
— Поверни портфель, — промовив Сашко.
Він тільки зараз збагнув, що вийшов на вулицю без куртки. Було дуже холодно, і йому насилу вдавалося стримуватися, щоб не затремтіти. Щоб не здригнувся голос. Це найголовніше. Помітять слабину — розчавлять, знищать.
Жевріла надія, що втрутиться хтось із учителів, хоча навряд чи. Рукоп'ят спеціально розіграв усе у віддаленому куточку двору, на перерві. Зараз задзвенить дзвоник — і нікого ти, Турухтуне, не дочекаєшся. Натомість Рукоп'ят влаштує перед усією школою «відкритий урок» — щоб інші не насмілювалися.
— Який портфель, тюхтію? Цей? — Він тицьнув його носаком чобота. Портфель повільно завалився набік і впав, привідкривши «рота», втупившись тьмяними застібками в сіре небо. — До чого тут я? Мені він не треба. Тобі треба? — повернувся Рукоп'ят до Антипова. Той похитав головою і вишкірився, аж вуха стали сторчма. — А тобі? Тобі?
Циркуль і Ковпак дружно підтвердили, що і їм — ні до чого.
— Бачиш, — сказав Рукоп'ят, — ми не претендуємо. Забирай. Ми по середах такі ельфи — сказитися можна.
Це, звичайно ж, була пастка. Але вибору вони не лишали.
Сашко зробив крок уперед і, намагаючись не повертатися спиною до кодла, взявся за ручку портфеля. Підняв.
На вагу портфель був як зазвичай. Невже викинули конспекти й натовкли туди багна?..
Сашко закинув портфель за праве плече й став боком до Рукоп'ята. Настя була поруч, уважно стежила за всією четвіркою. «П'ятий, — подумав Сашко, — минулого разу їх же було п'ятеро». Потім пригадав, що подейкували, начебто Лобзика піймали в парку, коли той вимагав у якоїсь парочки гроші, і закрили на декілька діб.
Добре, Лобзика немає — але якийсь підступ є, повинен бути. Невже таки споганили портфель?..
Він відійшов від кодли, Настя з ним. Уже на півдороги до ґанку Сашко не втримався: зняв портфель і відкрив. Ні, все на місці. Точніше, все перемішалося, але це дурниці, видно неозброєним оком, що нічого не вкрали й не підкинули. І в боковій кишені нема ані цеглини, ані дохлої жаби.
— Гей, — гукнув Рукоп'ят, — шпондряку, ти нічого не забув?
Сашко мовчки повернувся.
— Оце народ пішов, офігіти, який забудькуватий. — Рукоп'ят подав знак Циркулю, той потягнувся і дістав з-за стовбура щось брудне, схоже на каменюку. Задоволено вишкіривши зуби, Циркуль зістрибнув із гілляки й передав це Рукоп'яту.
Раптом подув вітер. Сильний, зустрічний; Сашко одразу відчув себе так, наче стоїть без одягу. Він чув, як тихенько зойкнула за спиною Настя, бачив краєм ока рух за склом — там, де дивилися, але мало скло з вікон не повичавлювали, дітлахи.
Вітер дув, і брудний предмет, погойдуючись на кінці ланцюжка, затиснутого в Рукоп'ятовому кулаці, почав розвертатися. Сашко побачив вухо, щоку, вишкірений у посмішці рот.
Це схоже було на лункий кошмарний сон, коли падаєш, падаєш, падаєш і не можеш прокинутися.
Вітер дув, кулька, плавно гойдаючись, оберталася — і все ніяк не могла обернутися.
— Оп-па, — байдуже кинув Рукоп'ят. — Сурприз.
Він ухопив правицею кульку і покивав нею, як кивають лялькарі маріонеткою:
— От вам здрастє!
Бруду не було — були сліди від фломастера, спроба зобразити рум'янець на щоках, волосся, може, ластовиння. Посмішка до вух, ніс — перевернутий догори знак питання, очі з кружальцями зіниць.
Чорне на вишневому мало моторошний вигляд. Як рвані рани. Як…
— А я сумуваф, онучегу, — сказав, мавпуючи, Рукоп'ят. — Шо ж ти довго…
Сашко врізався в нього, збив із ніг і зацідив кулаком у пику, потім ще раз. Найменше він думав про те, чи схожий тепер на Діка Андреоллі. І абсолютно не замислювався, як швидко після цієї бійки його турнуть зі школи.
Він замахнувся й утретє, але отримав у вухо, в очах потемніло, світ гойднувся, завертівся, наче калейдоскоп, боляче врізався в живіт. Перехопило подих, від болю і люті. Він скочив на ноги — його вдарили знову, так, що полетів спиною просто на купу липкого смердючого листя. У голові задзвеніло; ні, зрозумів він, це дзвінок, дзвінок із великої перерви, оце зараз усі розбіжаться, залишусь тільки я і вони.
Тільки б Настю не чіпали, гади!..
Він підвівся знову, змусив себе встати. Треба було відволікти їхню увагу. Треба було…
Йому підставили ногу і з реготом штовхнули обличчям назад у листя, холодне і мокре.
Сашко перекотився на спину. Почув тупотіння.
— О, — процідив Рукоп'ят, сплюнувши цівку слини, — ти глянь. Ще одне. Підмога, типу.
Курдін налетів на нього з розгону й замолотив кулаками. Рукоп'ят зло й різко вдарив. Курдін осів, тихо засичав.
Краєм ока Сашко бачив дідову кульку — та застрягла в гіллі, але під вітром грізно розгойдувалася і, здавалось, намагалася вирватися з крони.
Рукоп'ят стояв, широко розставивши ноги, рухав щелепою і пробував язиком зуби.
— Ахрініли, — сказав.
Поряд Циркуль щосили втримував Настю. Кривився: та спромоглася-таки підбити-йому око, і тепер синець наливався густим фіолетом.
— Ковпаку, підбери там його портфель, — звелів Рукоп'ят. — Почитаємо.
Антипов потер долонею спітнілу шию:
— А по-моєму, час валить. Мало шо…
— Не сци.
— Та я не в тому смислі. Просто…
— Закінчимо — звалимо. Сам бачиш: шпондряки оборзіли. Треба провчить.
— Гей, Ромку.
— Зажди, Ковпаку.
Рукоп'ят знову сплюнув і ступив крок до Сашка. Примружився, зневажливо буцнув носаком:
— Розлігся, шмаркля. Встав-вай! І тіки спробуй комусь бовкнути… Ти затямив, каліч?
— Пішов ти!
— Шо ти сказав?!..
— Гей, — втрутився Ковпак, — Ромку, тут…
Сашко спершу подумав, що це в нього гупає у скронях кров. Потім побачив чиїсь ноги, багато ніг, взутих у чоботи, теплі черевики, кросівки.
— Це шо за… — Рукоп'ят, схоже, відверто потішався від того, що коїлося. — Дрібнота, ви для чого виперлися? Ану валіть, нах…
— Самі валіть! — перебила його Жирнова. Тихо і спокійно, хоча Сашко бачив, як тремтять у неї руки. — Негайно.
— Ш-шо?!
— Ромку, — покликав Антипов, — ми їх потім…
І тут над його головою щось зашурхотіло, подув вітер, струсив нарешті дідову кульку, що заплуталася в гіллі липи, і розвернув «обличчям» до Сашчиних однокласників.
Жирнова ойкнула, і ще хтось із дівчат, а похмурий Грищук із перекошеними окулярами прошепотів: