— От, — кивнув той. — А я про що! Ти поводишся так, наче ти — справжній, чесний, правильний, а всі довкола… так, погуляти вийшли. Принц поміж звичайних людей.
Сашко встав і обтрусив штани.
— Піду. — Він не збирався, але раптом додав: — Ти, можна подумати, інший!
Курдін зареготав.
— У тім'ячко! убив! — Він упав на подушку, розкинув руки і скривився — певно, у передсмертній гримасі. — Гаразд, — сказав, усміхаючись, — один-один. Хоча б чай допрій, якщо я сам весь вихлепчу — мені потім аж до ночі шкутильгати туди-сюди коридором, а знаєш, як боляче…
— Добряче він тебе?
— Фігня, загоїться, доки весілля скоїться, — відмахнувся Курдін. — Ну, то нащо приходив?
— Хотів поговорити з твоїм дідусем.
Курдін уже не усміхався.
— Про свого діда, — пояснив Сашко. — Якщо, звісно, це реально. Він у мене останній у списку. Раптом… хоча б він допоможе чимось.
— Он архіви, — Курдін кивнув на зошити, — читай собі досхочу. Про твого там теж є… чимало подробиць. Це я раніше думав, що вони один з одним — як собака з котом. Доки не прочитав. Там… усе складніше там, якщо хочеш знати.
— Я прочитаю. Але… мені би порозпитувати його. Хоча б кілька хвилин.
Курдін скривився. Зітхнув, пошкріб лікоть.
— Мати мене вб'є. Реально.
— Я…
— Ти до туалету не хочеш?
— Ні, я…
— Ага, хочеш. То слухай: вийдеш із кімнати, праворуч коридором, потім знову праворуч, проминеш двері, такі… навпроти афіші «Гірської луни», ну, побачиш, їх легко знайти… О-о-от… то ти туди не заходь, не заходь, чуєш — особливо коли там хтось буде, ти одразу тоді йди далі, повернеш ліворуч — там туалет. Второпав?
Сашко кивнув, намагаючись зрозуміти, кого ж йому так нагадує Курдін.
— Ну то йди вже, чого стоїш.
У коридорі було порожньо й темно. Наче, подумав Сашко, в середньовічному храмі. Він рушив повільно, роздивляючись стіни. Афіші були найрізноманітніші, деякі — на півстіни, і на всіх — знайоме прізвище.
А на багатьох — два знайомі прізвища.
Біля «Гірської луни» Сашко зупинився, ніби для того, щоб роздивитися краще. Навпроти були двері, цілком звичні, якщо не брати до уваги маленького картатого хідника перед ними. Хто у власній квартирі перед однією з кімнат кладе хідник?
За дверима було тихо, він штовхнув їх, нащось витер ноги і зайшов.
Пахло тонкими дорогими парфумами. У сутінках він побачив чийсь невисокий силует, сахнувся назад, і тільки коли вперся спиною у двері, збагнув: це його власне віддзеркалення. Дзеркало висіло над столиком, обабіч — круглі лампочки, наче бутони тропічних квітів. На стінах — фотознімки, картини; уздовж стін, у скляних вітринах, — якісь безглузді речі: засохлий букет, комірець, тьмяна ручка з обламаним пером, розколений кухлик, щербатий гребінець…
Перед дзеркалом погойдувався на світлій стеблині ще один бутон. Сріблястий, з тонкими чорними прожилками. Знизу, схожа на зів'ялий листочок, висіла стрічечка з іменем і датами.
Сашко рушив до кульки, подумки перебираючи всі свої запитання.
Кулька заговорила першою. Це були цілком виразні, хоча дещо притишені слова, і Сашко спочатку від несподіванки проковтнув язика. Стояв ні живий, ні мертвий, а величезний смугастий бутон усе говорив, говорив, говорив…
— …поза жодним сумнівом! Хотілося ще раз підняти тему… на мою скромну думку… я — профі, я знаю… глядач, звісно, не завжди готовий… свідоме рішення… відмовилися від дослівної передачі тексту… Є поразки, дорожчі за успіхи… Автор часто й сам не розуміє, що і навіщо пише, його рукою водить… Я — комерційний режисер, це правда, але я ніколи не слідував забаганкам публіки…
Голос то зникав, то гучнішав — здавалося, хтось бездумно повертає верньєр радіоприймача.
Сашко одразу зрозумів, що триває це вже не одну годину. Може, і не один день. Нескінченне вглядування у власний образ по той бік дзеркала. Множення особистості на безодню.
Цікаво, подумав він, відступаючи до дверей, цікаво, яка частина мого «я» зараз усе це саме так сприймає?..
Він протиснувся в коридор, навіть не роззирнувся, чи є хто поряд, і вирішив навідатися до туалету. Іти до Курдіна був поки не готовий.
Дорогою назад Сашко знову затримався біля «Гірської луни». На тлі ламаного, схожого на кардіограму гірського пасма, — людина з автоматом. Писав відомий художник, Сашко часто зустрічав його роботи на постерах та в журналах, проте прізвища не пам'ятав.
Стрілець зло шкірився на Сашка, так само люто шкірилася його тінь: схожа на варвара, із закудланим волоссям, із зазубреним клинком у руці. Позаду, в ущелині, сходило багряне сонце, і постать автоматника було вписано в цей вогнистий овал. Упершись дулом в край овала, вона немов намагалася вирватися за його межі.
— …навчи, підкажи, ти ж у мене такий мудрий, такий досвідчений. — Сашко здригнувся, коли почув цей голос з-за дверей із хідником. Живий голос. — Знаєш, я боюся.
Боюся, тату, боюся, боюся. Доренчук — він же деспот, він усю душу вийме. А я не бачу ролі. Слова — назубок, а ролі не бачу. Ігоря дістаю, але він терпить, і Михайло терпить, я ненавиджу себе за це, але по-іншому не можу, не вдається. Та й так — теж не вдається. Тату, ріднесенький, зараз мені дуже потрібна твоя порада, будь ласка! Будь ласка, будь ласка!..
У відповідь — ледве чутне бурмотання, таке ж монотонне, як і кілька хвилин тому.
— Ти ж чуєш мене, тату, ти ж точно мене чуєш! То чому ти мовчиш?! Тату!..
Сашко був би радий не чути всього цього, але не міг одразу піти, мусив рухатися обережно, аби не видати себе. Вуха палали. І щоки.
Він на хвилину уявив, що і його мама ось так розмовлятиме з дідом…
— Ну? — запитав Курдін, коли Сашко повернувся до кімнати. — Вдалося?.. — Він побачив вираз Сашчиного обличчя, замовк і спохмурнів. — Пробач. Варто було попередити.
Сашко почервонів ще більше:
— Та до чого тут… Якби я знав, я б… Пробач. Не варто було мені…
— Вона каже: так краще. Ну, йому, тобто. Звична обстановка й усе таке. Заслужив. — Курдін помовчав. — Ходить до нього щодня. Радиться. Батько його не чує, і я — ледве-ледве. А мама — гарно, вона… тонше налаштована, певно. Актори і люди мистецтва загалом нібито можуть… — Курдін повів плечем. — Я сподівався, раптом він із тобою заговорить…
Сашко повільно похитав головою.
— Ну, — сказав Курдін, — от. Дати тобі його щоденники?
— Не варто. Я якось… якось уже так.
— У гості хоч іще зайдеш?
— Зайду, — збрехав Сашко.
Третю чверть Сашко склав на «відмінно»: і контрольні, і самостійні. Шанси, що з наступного року його переведуть на бюджет, тепер здавалися цілком реальними. Остання чверть — вона завжди найлегша. Сашко гортав підручники й загалом знав, на що очікувати.
Після контрольних залишався тільки захист проектів. Передзахист Сашко промчав на крейсерській швидкості. Вирішив не заморочуватися. Вирішив: все одно ніхто не оцінить. От кому цікаві ці нюанси й подробиці?
Йому навіть плескали, а класна запевнила, що це, ймовірно, буде один із найкращих проектів року і що дід би ним пишався.
І попросила принести на захист кульку.
— Принесеш? — запитала Настя, коли вони поверталися зі школи.
Сашко знизав плечима:
— Принесу, певно…
Вони не бачилися два тижні: Настю батьки одразу після передзахисту відвезли до далеких родичів, от лише перед самими контрольними повернулася.
Сонце нарешті визирнуло з-поза хмар, день випав сльотавий, але пахнув близькою весною. Хотілося закинути все, гайнути кудись у парк… чи кататися на фунікулері, пити гарячий шоколад, вимріювати плани на літо й цілуватися.
— А як у тебе? Добряче на захисті «топили»? — поцікавився Сашко.