Сашко сидів, і слухав, і не одразу помітив, що руки в нього трясуться. Він затиснув їх між коліньми.
Курдін далі розповідав, розмірено і спокійно, наче про вчорашній матч чи про якісь нікому не потрібні властивості сфери. Він навіть не відкрив свою течку, усе говорив і говорив. Іноді цитував напам'ять уривки зі щоденників.
Ну, коли ж його нарешті зупинять, зло думав Сашко, повинні ж бо, повинні!.. Ну і хай він зараз, по суті, виправдовує Сашчиного діда. Не його, Курдіна, це справа! Не його!
Моя!
Він раптом почув, як у когось ледь чутно (напевно, в портфелі) заграв мобільний. Мелодія була дуже знайома. Заозирався; всі навкруги сиділи так, наче нічого і не відбувалося.
— …Потім мій дід, певна річ, шкодував. Але він знав, що переможців не судять. І ще він боявся. Він ніколи цього не демонстрував, завжди, скільки тих інтерв'ю не передивишся, тримався упевнено, але насправді він дуже боявся. Цілісіньке життя він жив із цим страхом і боровся з ним. «Завжди знайдуться охочі переконатися у твоїй слабкості. Хтось ненавидить тебе, хтось заздрить, хтось просто такий правдолюб із…» гм… ну, це він так писав… «…із шилом в ж… в попі, і йому обов'язково треба відновити історичну справедливість». Мій дід почав грати роль талановитого, успішного режисера. Перетворився, так би мовити, на людину у футлярі. Ніколи не визнавав помилок. Публічно — не визнавав, а в щоденниках нотував кожну. Його ненавиділи, ним захоплювалися, але, як він писав, головне — з його думкою рахувалися. Він так думав, — уточнив Курдін враз захриплим голосом, — що це — головне. А потім це стало єдине, чого він прагнув. Ви ніхто цього не знаєте, а він усе-таки був хорошим дідом, правда. Удома, коли забував про роль. Тільки робив він це дедалі рідше. Він боявся, зрозумійте. Він дуже боявся бути смішним. Я… от ви, певно, думаєте, що я неправий. Ну, там «сміття з хати» й таке інше. Але ж ви не читали його щоденники, а я читав. Наприкінці… коли він уже нікого до себе не пускав, окрім мами і бабусі, він ще писав. І він… знаєте, він страшенно шкодував, що не зізнався й не попросив пробачення. «Воно не варте було того. Це жахливо визнавати, а ще жахливіше — розуміти, що усе, що все життя — не те, не так. Намарне, в нікуди; а можна було ліпше, легше, чесніше. А вже ж не вибачишся».
Курдін провів правицею по волоссю і зітхнув.
— Ну от, дід не встиг вибачитися. І загалом… але так сталося, що я прочитав ці всі його щоденники. Ну, я збирався, якщо чесно, підготувати звичайний проект. — Він глянув угору, на Сашка. — «Не заморочуватися». А прочитав і вирішив, що це шанс. Певно, останній його шанс вибачитися, — сказати правду.
Мелодія залунала гучніше й раптом урвалася.
Сашко врешті упізнав її. Упізнав би й раніше, але ж не звик слухати ось так: у залюдненому місці, засвітла.
Довкруж плескали, багато хто підвівся. Сашко теж плескав, засунувши теку між поруччя.
Потім оплески стихли, і в тиші, що запала вмить, хтось із комісії оголосив його прізвище.
— Ні пуху, — прошепотів Лебідь.
Сашко відв'язав від поруччя дідову кульку й почав спускатися, відчуваючи, як мокріють від поту долоні, як німіють кінчики пальців.
Про теку він згадав біля самої трибуни, але повертатися за нею, звісно, не став.
Їм тиснули руки, плескали по спинах, вітали, хтось із батьків зігнав усіх на сцену і клацав «мильницею», і Сашко насамкінець уже не відчував ані радості, ані гордості, лише байдужість і втому.
Потім усі опинилися в гамірному, освітленому яскраво-жовтими лампами фойє. Разом з усіма Сашко рушив до виходу, але згадав про теку, вона так, певно, і стирчала поміж поруччям — це був привід, він крикнув, аби не чекали, і побіг назад до зали.
Двері вже замкнули. Сашко смикнув кілька разів за ручку, повернувся й рушив до сходів. Кулька пливла поряд, майже невагома. Мелодію вже не наспівувала.
Завмерши на верхній сходинці, Сашко спостерігав, ж розходяться однокласники. Курдін ішов рівно, усміхався у відповідь на прощальні вигуки, інколи махав рукою. Сашко згадав, яким був Курдін ще у вересні… і яким був він сам.
Завтра, подумалося, нам обом, певно, перепаде на горіхи від класної. Переможців не судять, але ж на передзахисті я виступав із геть іншою доповіддю.
Чомусь Сашко був упевнений, що і текст, принесений до школи батьком Курдіна, добряче відрізнявся від проголошеного сьогодні.
Нащо так вчинив Курдін, хоча б зрозуміло. А Сашко — навіщо? Невже тільки через заздрощі до його успіху?
Хотілося б вірити, що — ні. Що, наприклад, — через те, що соромно перед дідовою кулькою. Чи задля поваги до дідової пам'яті.
Так думали інші — ті, хто сьогодні вітав і захоплювався ним.
А Сашко не знав.
Усі нарешті розійшлися, і він спустився, щоб забрати куртку. Тітки-гардеробниці незадоволено зиркнули на нього, вони вже самі були одягнуті, одна, затиснувши підборіддям хустку, поправляла неслухняні пасма, друга длубалася у старій полотняній торбині, чимось там шурхотіла. Сашко дочекався, доки звернуть на нього увагу. Накинув куртку, затягнув блискавку і ступив у ніч.
Добре, подумав, що ніхто не здогадався мене дочекатися.
Але дехто здогадався.
Ліхтарі тут були розбиті, всі, крім одного. Чоловік стояв просто під цим, єдиним уцілілим, у калюжі благенького світла, — і мружачись від диму, курив.
Плащ на ньому був того-таки синього відтінку, як море на полотнах Носинського.
— Привіт. — І ледве помітний акцент теж ніде не подівся. — Я чув твій виступ.
— Як це чули? — здивувався Сашко. — І хто взагалі ви такий?
Незнайомець повів плечима:
— Я був у залі, це не заборонено. — Він погасив недопалок, роззирнувся у пошуках смітника і, не знайшовши жодного, так і лишився з недопалком у руці. — Ти гарно говорив. Мабуть, йому сподобалося.
— Хто ви? Я покличу на допомогу, так і знайте.
— У мене літак о п'ятій ранку. І дуже мало часу. Увесь час саме часу якраз і не вистачає… — додав він, розгублено зминаючи недопалок пальцями. — Завжди…
Сашко відступив на кілька кроків, сховав руку з кулькою за спину, другу засунув до кишені, до мобілки. Він не відчував загрози з боку незнайомця, але ця його манера формулювати думки…
— Я знав твого діда. Давно, в іншому житті. Коли потрапив сюди, хотів із ним поспілкуватися, але, бач, не встиг. А завтра я лечу звідси… Цього слід було чекати, ми від самого початку знали, що цим закінчиться. Неважливо. Послухай, Олександре, я навряд чи повернуся сюди. І навряд чи матиму колись ще одну можливість. Дозволь мені з ним поговорити.
— З ким? — не зрозумів Сашко.
— З твоїм дідом.
— Але ж він… — Сашко почервонів. — Він не розмовляє. Ні з ким, узагалі.
Незнайомець кивнув. Продовжував розминати пальцями недопалок, на асфальт летіли крихти.
— Нічого. То ти дозволиш?
— Я спізнююся… — навіщось сказав Сашко. — Батьки переживатимуть.
Незнайомець струсив долоні й дуже обережно взяв кульку за ланцюжок над Сашчиною головою.
— Я відвезу, — кинув він. — Аж до дому.
Сашко міцніше стиснув пальці.
— Я…
Він не встиг договорити. Ланцюжок раптом смикнувся з пальців, Сашко відступив і тільки потім зрозумів: незнайомець сам здивований.
Кулька шарпнулася ще раз. І знову ледве чутно почала наспівувати-бубоніти вже знайому мелодію.
— П'ять хвилин, — тихо повторив Сашкові незнайомець. — Тільки п'ять хвилин.
Сашко кивнув і відпустив.