Чоловік у синьому плащі взяв кульку в долоні — так беруть кавун на базарі, перевіряючи, чи стиглий. Відійшов на кілька кроків і став до Сашка боком. Шрам його зараз, під ліхтарним світлом, скидався на рану.
— Ти чуєш мене, атар'іне? Сподіваюся, чуєш. Я уявляв собі цю зустріч останні двадцять сім років, щоночі перед сном. Це допомагало мені вижити. Попри твою зраду, атар'іне, багато з наших вціліли… тоді. Ти пішов — ми залишилися. І я стежив за тим, як ти жив, звістки доходили до нас, навіть там. Я радів: по злочину й кара. Я сподівався приїхати, щоби сказати тобі про це: яким ти був і яким став. Я приїхав. І тепер, дивлячись на тебе, кажу — мені шкода. Тебе вже покарано, і це… це занадто, навіть для тебе, атар'іне. Зрештою, може, ти й мав рацію. Бачиш, що в результаті маємо… усе повторюється, і все, що ми робили, нічого не змінило. Може, хоча б те, що ти… — Він похитав головою, начебто відганяв утому. — Гаразд, несуттєво. Час розсудить. Мушу йти, атар'іне, мушу йти… Ми не побачимося вже ані тут, ані там. Я просто хотів сказати тобі: ту пропейлоч-ар.
Кулька загула гучніше, було видно, як дрижать від вібрації долоні незнайомця.
Той озирнувся на Сашка, начебто вирішував надскладне питання.
— Ні, — сказав він зрештою кульці. — Ні, я не можу. Це — не можу, пробач.
— Гей! — гукнули раптом зі сходів. — Гей, ти що це там робиш?! Ану облиш хлопця! І кульку поверни, чуєш!
Тітки-гардеробниці наступали, розбурхані й розгнівані. Та, котра ліворуч, розмахувала торбиною.
— Краще б вам піти, — сказав Сашко. — Додому я вже якось сам доберуся.
Чоловік у синьому плащі зволікав іще мить. Потім повернув кульку й пішов швидким плавним кроком — як тигр, якого сполохали пси. Просто розчинився в мороці.
Сашко гарячково міркував, що пояснюватиме тіткам, а сам невідривно дивився на дідову кульку, не міг відвести очі. Так, наче побачив уперше.
Затерта, з ледь помітними слідами від маркера, вкрита розводами… Оболонка трохи зморшкувата і прив'яла, схожа на шкіру стариганя.
Спробував пригадати, коли востаннє дідові читав? А коли перевісили його до вітальні?..
Не зумів.
— Синку, з тобою все гаразд?
Тітки стояли пліч-о-пліч і важко дихали. У тієї, що праворуч, хустка розв'язалася і збилася набік.
— Дякую, — сказав їм Сашко. — Зі мною — все гаразд.
Батьки купили шикарний торт і не лягали спати, чекали на Сашка, аби разом відсвяткувати тріумф. Палали свічки, стіл був накритий новою скатертиною. Розчулені, вони навіть одягнулися по-святковому.
— Пишаюсь! — Батько обійняв за плечі, пильно глянув на Сашка. — А ти ж виріс. Подивись-но, мати, він виріс, правда. Він у нас уже зовсім дорослий.
Глухо гупнув корок, і Сашкові налили на два пальці шампанського, «сьогодні можна, еге ж?».
Він пригубив, щоб їх не образити.
— …і от я гадаю так: не будемо ми затягувати, візьмемо текст цього виступу та й оформимо у курикулум! Га? Ти там про дідуся дуже гарно і правильно сказав. — Батько вирішив, що Сашко здивований, тож пояснив: — Нам Денисова мама вже телефонувала, вітала. Я так зрозумів, це не зовсім те, що ти спочатку писав, але, може, так навіть ліпше?
— Знаєш, тату, це був експромт. У мене… навряд чи я зумію це повторити.
— Нічого, — сказала мама. — Візьмеш за основу свій проект. До того ж, я впевнена, хтось усе записував на відео. — Вона вправно розрізала торт і на кожну з чотирьох тарілочок поклала по шматочку. — Не соромся, я впевнена, дід був би тобою задоволений.
Сашко здригнувся. Він покосував на порожній стілець, перед яким лежав недоторканий шматочок торта. Кульку батьки прив'язали на те саме місце, поряд із бабусиною, а це… ну, просто так годиться. Звичай такий.
— Еге ж, — підхопив батько, — нам Софія Петрівна так і сказала: вперше завдяки Сашкові я зрозуміла, що ваш дідусь був не тільки… як там вона сформулювала?
— «Не тільки поетом, а й просто живою людиною», — відгукнулася мама.
Торт був нудотно-солодкий. Крем — надміру масний, липкий, надто яскравий. Сашко надпив чай, обпікся.
— Наступного тижня й оформимо, — підсумував батько. — Нема чого зволікати, ти згідна?
Мама кивнула.
— Саме встигаємо.
— Одразу й уточнимо, чи можна буде тимчасово віддати…
— Як «віддати»? — не зрозумів Сашко. — Нащо?
Батько винувато усміхнувся мамі:
— Здається, я завчасу спалив нашу таємницю.
Та махнула рукою:
— Говори вже, конспіраторе.
— Хвильку, хвильку!.. — 3 передпокою батько повернувся з конвертом. — От, почитай сам.
Конверт був із цупкого кольорового паперу. З пальмами і написом «Альбатрос». Усередині лежали якісь документи, Сашко розгорнув перший-ліпший — це виявилося медичне страхування. «На час поїздки… з гарантованим покриттям… у разі…».
— Ти ж давно хотів на море, — сказала мама. — А в цьому році в нас із татом відпустки збіглися. От усі втрьох і полетимо одразу після твоїх іспитів.
— Але… Мам… А як же… звідки?..
— Бачиш, він у нас уже справді дорослий, — кивнув батько. — Гроші, синку, — частина гонорару. Знайшовся видавець для дідусевих рукописів. Буде повне зібрання творів, академічне!
— Ви ж із мамою самі казали, що Антон-Григоричу довіряти не можна.
— А він тут ні до чого. Це політикам треба дякувати. Сам знаєш, тема півострова знову набула актуальності. Відповідно, і дідусеві вірші.
— Думаєш, він би хотів… так?..
Батько поклав руку йому на плече.
— Важко сказати. Маю надію, що колись він сам відповість на це запитання. З іншого боку — хіба повинні були ми відмовлятися від такої пропозиції? Повне, академічне…
— Чому ви мені раніше не розповіли?
— Я до останнього не був упевнений. Тільки сьогодні підписали угоду.
— І всі чернетки ви віддасте їм?
Мама похитала головою:
— Тільки копії, це наша умова. Усе буде добре, синку. Усе — як треба.
Пізніше, у ліжку, дивлячись у стелю, розкреслену на квадрати світлом вуличного ліхтаря, Сашко згадав свій виступ. Як він заявив: «Мого діда завжди намагалися використати. Повстанці, миротворці, влада, критики…»
Раз по раз прокручував ті ж самі слова.
Згадував батькові аргументи, мамині. Згадував незнайомця. «Ти вже покараний, і це… це занадто, навіть для тебе».
Десь зовсім поряд мовчки, як дідова кулька, чекало усвідомлення.
У школі їх зібрали в актовій залі, і кожен отримав диплом. Сашко з Курдіним — ще й грамоти. Довго плескали, виголошували всілякі дурниці.
Курдін був похмурий, в'їдливий, відлюдькуватий. На перерві нагрубіянив Вадькові, який пожартував про зачіску класної, — і пошкутильгав на подвір'я.
— Геть чисто зазнався, — гмикнув Лебідь. — Перечитав, видно, дідових архівів. «Знай, тріумфаторе, колись, і над тобою здійметься напевно безжальний меч фортуни!..»
Курдін сидів на лавочці, трохи вивернувши ногу, аби не згинати. Сашко недбало примостився поряд.
— Дісталося вдома на кислички?
— Еге ж… — сказав Курдін, помовчав. — Пусте. Переможців не судять. А твої як?
— Пишаються, блін.
— Таланить тобі, Турухтуне…
Сашко невпевнено повів плечима. Посиділи мовчки, поспостерігали за меншаками, котрі буцали м'яч на спортмайданчикові.
— Слухай, — наважився врешті-решт Сашко. — Є справа…
Просто під їхніми ногами шубовсталися в калюжі горобці. Сашко пояснював, а сам не спускав із них очей.
Курдін мовчки вислухав, жодного разу не перебив.
— Нащо? — запитав похмуро. — Нащо тобі?..
— Треба.
Зі спортмайданчика прилетів м'яч, сполохав горобців. Ті пурхнули на гілку і звідти хвацько, по-пташиному сварилися на горе-футболістів. Курдін підвівся і, примірившись, зацідив м'яч меншакам.