Якщо мама зрозуміє, що це ти співаєш…
Діду, я бачив маму Курдіна. Я не хочу, щоб — ось так.
Пам'ятаєш, ти писав у «Гірській луні»: «Мертві до мертвих, живі — до живих»? Ну от… от.
Не питай, чому я це роблю, задля кого. Сам не знаю: для мами, для тебе, для себе, для сестрички… Просто роблю, тому що так треба, так правильно.
По-іншому не можна.
Твій названий син — тож, мій названий дядько?!.. — не міг. Він розумів ліпше, ніж я, але в нього обов'язок, зобов'язання.
Я все зроблю як слід. Постараюся, чесно. Я — незабаром…
Ти, головне, потерпи, не співай. Бачиш, от він. Той самий, котрим ти тоді різав торт після прем'єри спектаклю. Я читав у щоденниках Курдіна… ну, тобто, діда його; точно — той. І про те, як це було — читав.
На сцені, при всіх… Напевно, добряче він тоді твою поему перепаскудив, так? Я б теж, певно, так само вчинив, правда.
Безглуздо як: колись я думав, що ти на мене образився й тому мовчиш, я думав, це якось пов'язано: те, що з тобою сталося, і те, що я поніс його до школи.
Мені буде шкода, правда. Але… По-іншому не вийде, діду.
Я би хотів поговорити з тобою, хоча б разок. Запитати, чи прошепотів ти тоді щось Рукоп'яту. Розказати… та купу різних речей, усе не перелічити. Головне: сказати тобі, що я тебе…
Спалахнуло яскраве світло.
— Сашко! Що це ти?!.. Ти!.. Господи, відійди звідти! Негайно! Чуєш! І прибери ніж!
— Мам, я…
— Відійди, я сказала!
На порозі спальні з'явився заспаний батько:
— Що тут?.. Сашко, здурів, чи що?! А ти чого галасуєш?..
— У нього ніж!
— Закритий, глянь сама.
— Так, мамо, от. — Сашко здогадався, у чому саме на коротку, страшну мить запідозрила його мати. — Мамо, ти справді подумала, що я можу?!.. — заледве не плакав від образи й несправедливості.
— А навіщо ти сюди прийшов?
Сашко зітхнув, заспокоюючись.
— Та безглуздо якось вийшло… — Він стенув плечима, вигадуючи на ходу. — От… пам'ятаєш, я читав дідові, щоб… щоб розговорити.
— І що? — роздратовано запитав батько.
— І нічого не вдавалося. Я вирішив, може, якщо показати йому якусь стару річ — ту, що була з ним багато років, що пов'язана з чимось дуже пам'ятним… А ножик у нього ще з півострова; потім дід ним на прем'єрі шматок відрізав. Ну, той, яким в обличчя дідові Курдіна зацідив. Я, мам, — додав Сашко, — саме тому ввечері в кімнаті й прибирав: ножик шукав.
— До ранку не міг потерпіти? — Батько втомлено провів долонею по обличчю, зітхнув. — Так, усім відбій. Ти як, усе гаразд?
Мама кивнула.
— Ну й добре. Давайте спати. Декому, зрозуміло, до школи не треба — от і дуріють, а декотрим, між іншим, вставати до схід сонця. І загасіть, зрештою, це кляте світло!..
Весна нарешті увірвалася до міста — не визнаючи меж і кордонів, вимагаючи повної капітуляції. Повітря в парках дзвеніло від пташиного співу. Усі лавочки були зайняті молодими мамами та пришвартованими поряд візочками.
— Краса! — Лебідь підстрибнув, зірвав листок каштана й тепер ішов, вимахуючи ним, наче віялом. — Скажи, Турухтуне, тобі все це не наснилося?
— То допоможеш чи ні? — уточнив Сашко, засунув руки в кишені.
Лебідь замовк, розглядаючи чорне плетиво дротів-душоловов — там, над кронами.
— Загалом уже допомагаю, — сказав майже ображено. — Але коли хочеш знати мою думку — це безглуздо.
За кілька останніх годин цю свою думку він уже озвучував разів п'ятнадцять.
— І до речі, а на фіга Курдіну ніж твого діда? — Це була нова тема в Лебедєвих планах. — Невже Курдін — таємний прихильник його творчості?
— Не все одно? — Сашко із вдаваною байдужістю стенув плечима. — Мені знадобилися гроші, йому — ножик. Головне: Курдін не розпатякає.
— Гей, Турухтуне, що за брудні натяки?! Я ж можу і образитися!
— Жодних натяків. І взагалі — це на кому й шапка не горить?
— А в око?
— Ха, це все, що ти можеш сказати?!..
Про своє питання Лебідь уже забув. Сашко звично підколював його, думаючи про Курдіна. Той не питав, нащо потрібні гроші, просто погодився. Сказав: а раптом?.. раптом, коли принести ножик його, Курдіна, дідові — раптом той… отямиться?
І ще сказав, що в будь-якому разі просить ножик тимчасово. Як будуть у Сашка гроші — поверне, а Курдін йому — ножик. Він же, Курдін, розуміє…
Парк закінчився, Лебідь із Сашком повернули праворуч і вузькою вуличкою спустилися на проспект.
— Ти тільки не кіпєшуй, — нагадав Лебідь. — Ми ж нічого не порушуємо… поки.
Над простою вітриною чорніли готичні літери: «Ритуальні послуги». Сашко штовхнув двері й зайшов — з розпареного тепла вулиці в прохолодні сутінки. Зсередини магазин скидався на передпокій якогось знатного лорда. Завиті різьбленим плющем стовпи ділили простір кімнати навпіл. У дальній її частині, біля самої стіни, височіла стойка зі «зразками». Праворуч — декілька фотелів, ліворуч — скляні вітрини й ледь примітні двері.
Зі стелі струменіло притлумлене світло. Приємний жіночий голос наспівував щось молитовне. Сашко лише за мить збагнув, що це запис.
— Чим зобов'язаний?.. — з-за дверей вийшов сухорлявий старий. Такі, подумав Сашко, зазвичай працюють сторожами в садках. Таких хлібом не годуй — дай поцілити в порушника.
Старий оглянув їх із Лебедем з ніг до голови і ввічливо поцікавився:
— Ви, шановні, нічого не переплутали? Комп'ютерний клуб знаходиться трохи далі, будинків за три від нас.
— Та ні. — Лебідь так і не викинув каштановий листок. Зараз він крутив його в руках, роззираючись навсібіч. — Скажіть, а тут кульки продають. О! Ось, диви, — він потяг Сашка за рукав і вказав на стойку. — Те, що треба, еге ж?
Модель вони знайшли по Інтернету. Це виявилося непросто, зараз такого кольору вже не виготовляли.
Сашко тихо радів, що модель дешева. На коштовну йому бракувало би і власних грошей, і тих, які отримав від Курдіна.
— Ця не продається, — процідив старий, не рушивши з місця ані на крок. — Демонстраційний екземпляр, з ґанджем. А інших немає: модель знято з виробництва. — Перш ніж Лебідь устиг вставити хоча б слово, старий склав руки на грудях і заявив: — Ну і, власне, головне: неповнолітнім товар не реалізовуємо.
Сашко готовий був убити обох.
— Перепрошую, — сказав він примирливим тоном, — це помилка. Би нас неправильно зрозуміли.
— Вибачення прийнято. На все добре, шановні!
— Будь ласка, нам дуже потрібна ваша допомога.
Старий спохмурнів.
— Ми не плануємо купувати справжню модель… ну, тобто, якщо іншого виходу не буде… але це дорого для нас, а головне — ні до чого. Підійде будь-яка бракована кулька, яка просто буде схожа на справжню.
— Уперше чую про таке. І навіщо це вам?
— Для спектаклю. Ми у школі ставимо. Я граю герра Ешбаха, а от він — чаклуна Душопивцю.
— Вашому приятелеві роль дуже пасує, — зауважив старий. — Але в ті часи використовували не кульки, а міхи. Візьміть полотно чи шкіру, зшийте…
— Та в нас знаєте яка училка… — Лебідь отримав добрячого стусана і стулив пельку.
— Так, — підхопив Сашко, — наша класна хоче, щоби все було в сучасних декораціях. Типу, як у Новому театрі, знаєте?
Старий розплів руки, хруснув пальцями.
— Припустимо, — сказав, наближаючись до стійки. — Припустимо. Але ж гроші ви при собі маєте, юначе? Ми, до вашого відома, не доброчинна контора.
За півгодини вони вийшли на проспект: Сашко — з пакунком у руках, Лебідь — задоволено вишкірившись.
— Ти, бевзю, мало все не зіпсував!
— Я?! — образився Лебідь. — Між іншим, вони справді не мають права продавати кульки неповнолітнім, забув? Ти б одразу почав клянчити в нього модель для спектаклю, він послав би нас — і до побачення. А так розіграли простесеньку схему: «хороший і поганий покупці». І спрацювало! Тільки, — додав Лебідь задумливо, — все одно це ні до чого.