Сашко важко зітхнув і рушив геть із класу. Видно, Євген Маркич кудись поспішає і не готовий чекати до кінця уроку. А бешкет, вчинений Сашком, має намір покарати швидко і безжально.
— Дуже лютий? — спитав він у чергового, меншака з четвертого «А».
Той повів плечима:
— Не знаю. Похмурий. І ножик твій у руках крутив.
Сашко тільки зітхнув. Він на хвильку затримався перед вікном — помилуватися небом, що застрягло в косій сітці дротів-душоловів. Дроти були вкриті інеєм і по-новорічному виблискували на сонці. На крайньому праворуч, що тягся від старого кінотеатру до цегляної п'ятиповерхівки, сидів снігур: наче крапелька крові на струні.
Сашко зітхнув, вирішив, що тягти час немає сенсу і, постукавши, ступив до учительської. Євген Маркич розмовляв по телефону. Ножик лежав перед ним на столі, і директор неуважно барабанив по ньому пальцями.
— Так. Обов'язково! Ви не турбуйтесь, я особисто нагляну. Звісно-звісно… А що кажуть лікарі? Стабільно важке? Ну-у-у… — Він прокашлявся і нащось поправив окуляри. — Так, ваша правда, так. Могло бути й гірше. Так, звісно, про що мова; ми відстрочимо, потім заплатите одразу за третю і четверту чверть. Я ж розумію… Пробачте, хвилиночку…
Він прикрив слухавку долонею, сумно глянув на Сашка.
Той набрався сміливості:
— Євгене Маркичу, чесне слово, я не хотів…
Директор лише відмахнувся.
— На, — простягнув йому слухавку.
Сашко кліпнув, нічого не зрозумівши.
— Поговори, це твій батько.
— Синку, ти?
Сашко кивнув. У горлі пересохло, повітря раптом стало незвично прозоре, простір наче розійшовся, розчахнувся, як дитяча книжка-театр, і кожен звук гримів із нестерпною виразністю.
— Що з твоїм мобільним? Чому не відповідаєш на дзвінки?!
— Удома забув, — спромігся вичавити із себе Сашко.
— Ну, вдома то вдома, нехай, — батьків голос раптом зробився скупим, схриплим. — Тут із дідусем біда. Він повертався з кав'ярні, посковзнувся й упав. Добре, що поряд був Антон Григорович — він викликав швидку.
— Коли? — Сашкові чомусь украй важливо було це знати. — Коли?..
— Та от півгодини тому. Ти послухай уважно, не перебивай. Ми з мамою зараз у лікарні. Я зателефонував додому до твого Дениски, ти сьогодні переночуєш у них, добре? Уранці я за тобою приїду. Одразу після школи йди туди.
— А ви з мамою?
— А ми тут поки. Дідусеві потрібна операція. Я ще ввечері зателефоную чи сам набери мене від Дениски. Чуєш?
— Чую.
— Ну все, давай, будь молодчиною, не підведи мене. Мама й так хвилюється…
Сашко уявив собі, як хвилюється мама. Дідусь для неї був найважливішою людиною в житті, найдорожчою; Сашко інколи навіть трішки ревнував до нього.
Продзвенів дзвінок, у коридорі почувся радісний галас; загупали чиїсь підбори по паркету.
— Ну, — сказав Євген Маркич, потираючи підборіддя великим пальцем, — іди, Турухтуне. — Він ворухнув губами, зітхнув. — Усяке в житті трапляється. Не бійся, усе з дідусем буде добре.
Сашко кивнув. Рушив до дверей на задубілих ногах.
— Чекай. — Директор тримав ножик на долоні, дивлячись розгублено, наче не міг збагнути, як той у нього опинився. — Це в тебе звідки?
— Дід подарував.
Євген Маркич поклав ножик на стіл перед собою і, повагавшись, штовхнув до Сашка.
— Щоб я його більше в школі не бачив. Зрозумів?
— Дякую!
— То зрозумів?
— Зрозумів, Євгене Маркичу!
Наступний урок, алгебру, Сашко абияк відсидів, класна його не чіпала. Напевно, директор сказав.
Сашко всі сорок п'ять хвилин думав лише про одне. Наче до хворого зуба, час від часу торкався до чохла з ножиком і переконував себе, що це збіг. Власне, і не збіг, час різний. Тато сказав «півгодини тому» — і майже одразу продзвенів дзвінок. А ножик Курдін кинув, вважай, через дві-три хвилини після початку.
Тож не збігається, не збігається!..
Але на душі було ще огидніше, ніж перед минулим уроком.
Лебедю мати вже телефонувала на мобільний, і Денис до Сашка з питаннями не чіплявся. Після уроків вони швидко зібралися й хотіли одразу йти до Лебедя додому. Звідти можна було передзвонити татові й дізнатися, як там дід (і як там мама).
— Не люблю, коли випендрюються. Ножик-шможик, дід йому подарував, ага. — Курдін стояв, як зазвичай, оточений вдячними слухачами. Вдавав, що розмовляє з кулькою. Ділиться, бач, новинами, розказує, як день минув. — Теж мені, скарб — ножик дикуна! Між іншим, його дід — тричі зрадник і злочинець. Спочатку був просто шкідником, проти президента партизанив, потім — типу, миротворців підтримував, а зрештою всіх зрадив. До нас утік, нібито віршики писати. Ще не факт, до речі, що він не шпигун. Може, ці віршики таке ж прикриття, як у «Світанкові над Чайною бухтою»…
Сашко озирнувся, піймав меншака, що якраз вибігав надвір:
— Потримай-но, — тицьнув йому до рук портфеля.
— І мою, — похмуро додав Лебідь, скидаючи з плеча спортивну сумку. — Про всяк випадок.
— …там, — гнув своє Курдін, — теж, якщо пам'ятаєте, був такий собі правильний і стражденний художник, а наприкінці першої серії…
Він помітив Сашка з Лебедем і осікся.
— Ану повтори, — процідив Сашко. — Повтори, гадюко!..
Зрештою вони вирішили спершу зайти до Сашка додому, щоби той переодягнувся. Та й Лебедю не завадило би привести себе до ладу. Його мати поверталася пізно, батька в них не було, натомість була прабабця, немічна, але уважна, наче кобра.
— Я б йому зацідив, якби Вадько не втрутився.
— Дурний ти, Турухтуне. Якби я не втрутився, вони б утрьох тебе змолотили.
Сашко гмикнув і помацав пальцем синець на вилиці.
— Нічого, нехай тепер пострибає, подістає кульку. Із душолова, ха!.. А Вадько із Бобирком — козли, що полізли.
— Перед Курдіним вислужуються.
— Факт!
Ліфт не працював, піднімалися сходами. Перед дверима Сашко зупинився й довго шукав ключі.
— Як думаєш, — запитав Лебідь, — Курдін предкам поскаржиться?
Ключі знайшлися в портфелі, аж на дні. Сашко знизав плечима, відчинив замок.
— Поскаржиться — то й поскаржиться. Перший почав. Знатиме на майбутнє.
Говорив він тепер насилу: з кожним рухом губа в тому місці, куди зацідив гад Курдін, боліла чимраз відчутніше.
— Давай до ванни. А я поки прихоплю мобілку й одяг.
Лебідь кинув у куток сумку і мовчки пішов промивати бойові садна. Чути було, як він стиха сичить і бурмоче на адресу «козлів» щось загрозливе.
Сашко поставив чайник, зазирнув до шафи й витяг сорочку з джинсами, щоб перевдягтися. Мобільного на столі не було. Він перевернув усе в тих місцях, куди міг його покласти, і лише тоді здогадався: якщо батьки телефонували, то мобіла вібрувала й напевне впала на підлогу. Там її і знайшов.
Встаючи, стукнувся головою об стіл і потім з півхвилини стояв перед вікном, потираючи маківку. З вікна видно було дитячий майданчик, нині безлюдний. Тільки на іграшковій лавочці сидів, смішно витягнувши ноги, якийсь чоловік у синьому плащі — легкому й підтоптаному. Хоча на безхатька незнайомець не скидався: побритий, «доглянутий».
Дивився чоловік просто на Сашка.
Кілька секунд хлопець, завмерши, намагався не рухатися й навіть не дихати. Потім зрозумів, що незнайомець дивиться не конкретно на нього, а загалом на їхні вікна.
— Ти чого так довго длубаєшся, Турухтуне? Чайник уже закипів. Іди мерщій… Агов, усе гаразд?
Сашко відірвався від вікна й неуважно кивнув:
— Гаразд…
Вони попили чаю і рушили до Лебедя.
Ножик Сашко вийняв і сховав у найдальшому кутку нижньої шухляди столу. Двері замкнув на всі замки.
Коли проходили повз арку на подвір'я — не стримався, зиркнув.