Про новеньку знали мало. Вона ні з ким не товаришувала.
Майже.
— А тобі навіщо? — запитала Сидорова. У дитинстві Сашко ходив із нею до одного садочка, вона вже тоді була вреднюча. — Закохався, еге ж?
— А от треба, — сказав Сашко. — Невже ревнуєш?
— Я-а-а?! До неї?!!! Пф! Дурний ти, Турухтуне.
— А ти, — не втерпів Лебідь, — ти, Сидорова — коза! Її по-людськи запитують, а вона!..
Словом, поговорили.
— Ну, — зауважив Лебідь, коли йшли після уроків на зупинку, — вона ж не перевелася в іншу школу, це точно, а то б у класі знали. Може, — втішив, — захворіла?
Сашко вже серйозно розмірковував, як йому поцупити класний журнал, щоб виписати звідти домашню адресу й телефон новенької. У принципі, це було реально, хоч і ризиковано. Інша справа, що коли Сашка впіймають, згадають і про ножик, і про відкладену до певного часу платню за навчання… Тут уже жодні оцінки не врятують.
Він вирішив перечекати до кінця тижня, а потім поговорити з Лебедем. Той давно й без жодної надії зітхав щоразу, коли бачив Сашкових спецназівців часів Південно-Західної кампанії. Навряд чи встоїть. А удвох, може, і вдасться крутонути авантюру.
У п'ятницю Сашко вийшов із дому вчасно, але на перший урок через корок ледве встигав. Влетів у школу перед самісіньким дзвінком, кинув черговому в гардеробі куртку, гайнув на сходи і… мало не збив із ніг новеньку.
— Привіт…
— Привіт, — відповіла вона. І повернулася, щоби бігти, але кульки від удару переплелися ланцюжками, довелося розплутувати.
— Це… хто в тебе? — спитав Сашко, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї. Пальці стали неслухняні, ланцюжки увесь час вислизали. Дзвінок злорадно гримів над головами.
— Брат. — Мовила так тихо, що він навіть засумнівався: вона справді відповіла чи почулося.
Сидорова, яка пробігала повз них, загальмувала й гмикнула:
— О! Знайшов пропажу? Настю, він тебе шукав. Удвох із Лебединським випитували, але ж я — могила, ти ж знаєш… — Вона раптом зніяковіла, закашлялась і почервоніла. — Пробач, це я даремно про могилу.
Новенька силувано усміхнулася. Потім відвернулася, закусивши губу: одна рука безсило повисла, у другій гойдається невеличка барвиста кулька, уся в ромашках, паровозиках, якихось мультяшних персонажах.
— Ну, я побігла! У нас лабораторка, давай хутчіш! — Сидорова посміхнулась єхидно Сашкові й рвонула вгору.
— Думав, ти захворіла, — не до ладу бовкнув Сашко новенькій. Він нарешті розплутав ланцюжки, дідова кулька вислизнула з пальців і, злетівши, застрягла поміж перилами.
— Ліпше б захворіла. — Вона говорила так само: одними лише губами, ледве чутно. Потім кивнула на прощання й пішла, обхопивши кульку руками. Наче, подумав Сашко, немовля колихала.
Ця картинка ніяк не йшла в нього з голови. Тож зрештою на історії Сашко піймав вісімку, а на географії Лебедю довелося добряче стусанути його під партою, щоб вийшов нарешті до дошки й почав відповідати.
Після уроків Сашко збирався перехопити Настю на виході зі школи. Поки навіть сам до ладу не розумів нащо. Бо ж не скажеш дівчинці, в якої днями помер брат: «Ходімо в кіно». Безглуздо.
Насилу позбувся Лебедя, побіг у гардероб за курткою… і виявив, що на класному вішаку її нема. На підвіконні поряд — теж.
Чергували вже інші — на другій зміні сиділи старшокласники. Поцікавитися, куди ґава-третьокласник повісив Сашкову куртку, не було в кого.
Він повільно брів уздовж рядів. Майже безнадійне заняття, навіть якби одяг висів акуратно й ніхто не чіпляв свої куртки поверх інших. Втішало тільки те, що поцупити не могли: вхід один, черговий уважно стежить, аби брали тільки своє, ніяких «я для товариша», та й охоронець на вході чатує…
Знайшов аж у кінці: висіла скраєчку, на вішакові «12-Б». До кишені якесь падло напхало фантиків від смоктунців.
Сашко витрусив увесь непотріб і почвалав до виходу. Від сильного вітру дідова кулька смикалася, шарпала за руку, наче пес, який тягне господаря до найближчого стовпа. От-от мав початися дощ.
Подвір'я спорожніло: перша зміна розбіглася по домівках, друга вже сиділа на уроках. Окрім тих старшачків, котрі зазвичай палили на лаві за воротами.
— Відпустіть!.. — Сашко почув і завмер. — Та пустіть же.
— А чого, ги, пусти, Ромку. Хай летить.
— «Крутіцца-вєртіцца шар гал-лубой! Крутіцца-вєртіцца над гал-лавой!..»
Оце так: Ромка Рукоп'ятов зі своїми «гієнами». Восьмикласники, на тлі яких підлий, але загалом нешкідливий Курдін виглядає немовлям. Коли б не Рукоп'ятівський татусь, Ромку б зі школи давно й із задоволенням виключили. Чимало було таких, хто досі плекав надію, що таки колись виженуть, але Сашко не вірив. Якщо знову залишили на другий рік, не витурили у три шиї, як Поливатенка чи Яблонську…
— Та віддайте ж!
— Поглянь, які на ньому «звіру-ушки», ну просто всратися. Конкретний анреспект до мертвих, я щитаю.
— Точняк. Нє, ти прикинь: тебе оно в таке запакують.
— Тіки стрічечки бракує.
— Я б ожив і зацідив козлам…
Стишена метушня, звук ляпасу.
— Поверніть зараз же! Негайно!
— Ах ти ж коза! Ти шо собі думаєш?!
— Нє, Ромко, це шо за цирк, бля?! Вашчє!
— До школи ходить, а уроків не втямить.
— Будемо вчити по-своєму. Шоб дойшло.
Дідова кулька так і рвалася з рук. Сашко примотав її до портфеля, портфель повісив на гілку старої липи, що росла у дворі. Не найкращий варіант, та не було в нього часу на варіанти.
Вийшов із воріт, повернув праворуч, до лави. Лишень шість із половиною кроків.
Рукоп'ят плюс четверо «гієн». Троє влаштувалися на спинці, ноги в забрьоханих багнюкою черевиках уперли в сидіння; один оперся об паркан, Ромка тримає у витягнутій руці кульку, а лівою відштовхує Настю.
— О, ще дрібнота.
— Греби собі далі, головастику, щезни! Чи ніс засвербів?
І Настин погляд: зляканий, з краплинкою сльози на щоці.
— Віддайте їй кульку, — звелів Сашко й засунув руки до кишень. — Хутко!
Вони зареготали, один мало з лави не навернувся.
— Ти вашч-чє хто такий, шмаркля? — процідив Рукоп'ят. — Кавалер, певно? Лицар круглого очка? Тіки цвірінькни — посвятимо. Вали звідси. І в темпі.
— Поки ми добрі, — підтримав веснянкуватий Гарик Антипов.
Сашко похитав головою.
— Зараз фізрук прийде. Покликали вже.
— І хто встиг? Ти? Роздвоївся?
— Чергові, я їм сказав.
Рукоп'ят передав кульку Антипову й ступив крок до Сашка.
— Оце ти тупак, лицарю, геть чисто мізків нема. Фізрук другий день як грипує. Чи ти чергового до нього додому покликав?
— Годинки через дві буде, — зареготав здоровило Ковпаков. Почухав худющу свою шию, зіскочив із лавочки. — Якраз шоб твої запчастини зібрати.
— Тримай його, Дімоне, — наказав Рукоп'ят. — А ти, Ковпаку, — шмарклю.
Сашко закусив губу й подумав, що зі школою можна попрощатися. Коли випишуть із лікарні, забагато пропустить, до «відмінно» не дотягне, хоч лусни.
А ще йому стало цікаво, невже всім у такі моменти спадає на думку всіляка неважлива дурня.
Дімон Циркуль відклеївся від паркану й нехотя рушив до нього. Сашко чекав. Усе, як учив дід: нехай візьме його за руку, хай лишень доторкнеться — вдарити поміж ніг і відразу в носа.
Ну, хоча б межи ніг, якщо встигне.
— Агов, хлоп'ята, перепрошую, що втручаюся… — Ніхто не помітив, звідки взявся цей статний чолов'яга в синьому плащі. Говорив він глибоким упевненим голосом із ледве помітним акцентом. — Допомога потрібна?
— Так! Так!!!
— Ходи, дядьку, куди йшов. Я із сеструхою якось сам розберуся. — Рукоп'ят сплюнув йому під ноги цівку жовтавої слини. — Справа, типу, сімейна. Кепсько доглядає молодшого братика, — він лінькувато кивнув на кульку в руці Антипова.
