(Уже згодом, заднім числом складаючи докупи десятки почутих історій про вуличні побиття й пограбування, Елайджа зрозумів, наскільки всім їм тоді на цьому насправді залежало: бути на своїй території, де жодна зараза не пристібеться до твого довгого волосся, кульчиків, прикрас, предмета розмови, де не треба буде відбивати цю аґресію — в усіх можливих значеннях цього слова, де середня управлінська ланка молодого вітчизняного рекету не змушуватиме тебе почуватися лузером і задротом перед твоєю дівчиною, де за сусіднім столиком якесь п’яне начальство не волатиме «Горіла сосна, палала», а головне — ніхто не поставить касету з піснями Міхаїла Круґа. На вході стоять красиві панки, готові дати в табло будь-якому одноклітинному мудакові, привезену з Польщі каву Tchibo приносять у спеціально замовленій для цього місця темній кераміці, а не якомусь тонкостінному чеському жлобстві, трамваї ходять до дванадцятої, і немає жодних сумнівів, що ти цієї миті перебуваєш в епіцентрі історії).
І без пояснень Феї та Блюма було видно, що публіка складається переважно з усіляких мистецьких і довколамистецьких персонажів, як от художників, телеоператорів, журналістів, рок-зірок, народних депутатів і депутатів місцевих рад, поетів, студентів, а також, цілком окремою групою, валютників, яких чомусь називали «коні». Останні приходили сюди відпочивати, постійна точка їхня була в історично виправданому барі готелю «Жорж» навпроти (у цьому готелі Елайджа жив перші кілька діб по приїзді до Львова, теж цілком історично виправдано, адже той у радянські часи називався «Інтурист» і був повністю забезпечений відповідною до своєї спеціалізації інфраструктурою — від каґебешників до тих-таки «коней»). Втім, інколи вони також побіжно залагоджували справи, як ось тепер, коли один із них, не криючись, повільно складав пачки баксів у прозорий поліетиленовий пакет.
— Елайджа, ти з нами? — Елайджа змусив себе відірвати погляд, він уперше в житті бачив одночасно стільки американських доларів готівкою. — Не спи, янкі, коньяк стигне.
Біля барної стійки висока молода жінка у куртці-«косусі» передавала для когось через бармена компакт-диски, примудряючись одночасно жваво щось йому розповідати, порпатися у наплічнику і курити. Елайджа помітив, що за нею стежать кілька пар очей за сусідніми столиками.
— О, дивись, Ванда тут, — кивнула в бік стійки Фея. Блюм обернувся й одразу пішов вітатися. — Ти вже чув її групу?
Елайджа винувато пояснив, що не чув, як, зрештою, й інших львівських груп. Вони трохи поговорили про музику, Фея була загалом задоволена з Елайджиних преференцій (Led Zeppelin, Pink Floyd, R.E.M., Red Hot Chili Peppers і, цілком окремо та з придихом, U2), з чого зробила висновок, що група Ванди «Клуб галогенів»[1] має йому сподобатися, причому, сподобатися вже за кілька днів, коли в них буде концерт, на який всі вони, звичайно, йдуть.
— Зара’ до нас підсяде, — Блюм повернувся до них і, не встаючи, підсунув дзиґлик від столика через прохід. — Казала, що запрошень для своїх не має, організатори звірі зовсім.
— Та купимо квитки, головне прийти раніше, поки студіки не набилися.
— То ця група дуже популярна? — Елайджа намагався намацати глибину катастрофи: культурні заходи, на яких йому до того доводилося бувати, навчили його бути обережним із подібними запрошеннями.
— Дуже популярна у вузьких колах, — Дамський явно був щодо них скептичний.
— Розумієш, тепер люди вже не так цікавляться нашою музикою, як кілька років тому.
— Це пов’язано з економічною ситуацією, — чи то спитав, а чи припустив Елайджа.
— Це пов’язано з тим, що поки ми тут бігали з прапорами, шустрі хлопці-комсомольці навчилися займатися бізнесом.
Елайджа не зовсім погоджувався з тезою про існування тут хлопців, які розуміються на бізнесі, але вирішив не починати дискусію. Замість нього сперечатися почала Фея.
— Блюм, вони не навчилися займатися бізнесом, а просто відхопили все, що погано лежало, і якось так вийшло, що погано лежало у нас радіо й телебачення.