Один із підозрілих типів підняв голову над столом.
— Аа… ли-верди! — сказав тип гидким голосом. — Дорогий Хома!
Тип на секунду завмер з цією думкою і гикнув.
— Великі мудреці й пророки йшли за істиною до бідних і хворих. Як принц Сіх… сіх… Сідхартха, наприклад. Коли бідні й хворі ставали заможними й успішними, як принц Сідхартха, вони не видавали ніяких особливих істин. Ніхуя мудрого, скажу я тобі, Хома.
— Нє согласєн! — Хома показував свою незгоду, активно жестикулюючи чаркою з горілкою. — Просто твої злидарі спамлять, куме, спамлять і брешуть! Дай їм найкращу, найґеніальнішу ідею, і вони максимум за життя одного покоління підрихтують її під свою сірість і посередність, під слабкість, під страх за свої кубельця, під свій інстинкт виживання й розмноження!
За столом запала неприємна атмосфера отверезіння. Другий тип, схожий на добре вгодованого бульдога, впевнено потягнувся розливати горілку по чарках. Елайджа жестом показав, що вже замовив собі коньяк на барі. Тим часом Хома, офігіваючи від раптом набутих ораторських здібностей, набрав повітря та продовжив проповідь:
— Страх робить людей рабами, друзі. І люди перетворюють усі хороші речі цього світу на прожитковий мінімум. Віру — на церкву. Одкровення — на догму. Кохання — на шлюб. Любов і відданість — на сімейні, курва, цінності. Пристрасть — на секс, а секс — на порно. Музику — на шоу-бізнес. Поезію — на шкільну програму… — На цих словах він грізно блимнув у бік одного із сусідніх столиків. — Розумієте, блядь, ми всі думаємо про виживання, але якщо перейти межу, коли про це не треба думати й не стати свинею, там же щось є, га? Є ж якась істина, більша за ту хуйню, яку нам цілий час тут тулять?
— Мій чоловік — Ван Ґоґ! — раптом пронизливо заверещала п’яна тітка. — Мій чоловік — ґеній, ви всі його вуха не варті! — вона погрозливо замахала перед собою пластиковим пакетом.
Усі почали говорити одночасно. Типи підсовували тітці чарку й якусь тарілку з закускою, час від часу ухиляючись від гіпсового зліпка вуха, який вона тим часом видобула з кулька і намагалася тицьнути під ніс кожному з присутніх. Красива дівчина залізла на коліна до Хоми. Музиканти щось замовляли офіціантові та подавали мімічні знаки Тарасові.
— Ой, бля… почалося! — Тарас смикнув Елайджу за кишеню. — Це надовго. Ви не хочете з нами вийти на вулицю перекурити?
— Мальчікі, ви дунути? Я з вами! — дівчина злізла з колін Хоми, який занурився у світоглядну дискусію з власницею вуха Ван Ґоґа.
— Голосніше ще скажи…
Вони вийшли надвір. Тарас пустив цигарку по колу. Елайджа доєднався радше з увічливості. Йому й так було добре: він знову був у країні, яку давно і болюче любив, у нього в ногах весняний вечір, п’яні музиканти та підозрілі типи, схожі на серійних убивць, говорять про щастя та істину. Хтось у цю хвилину, затиснувши у кишені його паспорт — незрозуміло, нафіга він йому: попалять же одразу — пробирається під патронатом чуйного, відважного і навіть не дуже жадібного українського прикордонника Маромороським хребтом, залишаючи за спиною останні електричні стовпи цієї країни з їхнім світлом, ступаючи крок у крок з афганцями та прикордонником, аби вигулькнути з ним, із паспортом тобто, вже у Румунії — і у нього безхмарне європейське майбутнє. Життя загалом налагоджується.
До них приєдналися музиканти, вони саме виволокли з клубу тітку з вухом Ван Ґоґа, аби трохи провітрити і, якщо пощастить, позбутися. У них із собою також була трава, один із музикантів виявився джентльменом і ентузіастично накурював дівчину, притискаючи її губи, видихаючи в неї дим, ніжно тримаючи за голову. Усім швидко стало весело, дівчину зовсім розвезло, вона до сліз сміялася з якихось їхніх внутрішніх жартів, музиканти сміялися з нею, витирали їй сльози і кричали у чорну ніч: «Не плач, люба, нас тут кілька дорослих сильних мужчин! Ми врятуємо тебе!».
Трохи осторонь стояли Елайджа та тітка. Елайджа стрільнув у Тараса світле «Marlboro», тітка зачудовано дивилася на решту компанії, здавалося, вона залипла десь у спільному зі своїм Ван Ґоґом просторі.