[1999]
На третій рік перебування Елайджи у Львові життя в місті трохи пожвавилось. «Вавилон» закрили, натомість відкрили для широкої публіки інший, раніше закритий клуб у підвалі лялькового театру, й якось воно пішло. Перші концерти відіграли, звичайно, «Клуб галогенів» та інші маститі групи, зокрема, й запрошені з Києва. До «Ляльки» злізалися всі, кого Елайджа раніше зустрічав у товаристві Ванди, Феї, Блюма, а також інші знайомі, яких за цей час у нього завелося вдосталь. Рок-концерти, «кислотні» вечори та всілякі довколамистецькі вечірки для своїх врівноважували дискотеками по суботах та неділях, серед інших тут іноді діджеїла й Ванда. Вона також перенесла сюди свою міську базу, благо тут працювали старі, вавилонівські ще, бармени.
До «Ляльки» підтягнулося багато нової публіки. На суботні й недільні дискотеки приходили гопніки, але навіть компромісна, як на такий заклад, музика їм не завжди подобалася, й постійними клієнтами вони майже не ставали. Правда, й серед гопніків траплялися свої фріки, які часто приходили «по приколу, подивитися на припизжених» або й трохи розслабитися в атмосфері любові та бєспрєдєлу, яких так бракувало в їхніх суворо реґламентованих гопніківських буднях. Як не дивно, тут їх толерували, вочевидь, із педагогічною мотивацією. Елайджа також зустрічав тут знайомих з бізнесу і навіть своїх колеґ по роботі та вперше сам відчув солодке, майже сімейне єднання цих — таких різних — людей. Вони, як виявлялося, тим чи іншим боком знали одні одних, а декотрі й справді були родичами, принаймні сюди приходили ще й їхні діти, наприклад, син Блюма від першого (й останнього) шлюбу, який здебільшого тусувався з діджеями. Серед щільного тютюнового диму та пивних випарів — тут була задуха, особливо на концертах популярних груп, набивалося чоловік двісті — ці люди ставали навдивовижу відкритими, і, здавалося, ніде більше так вільно тоді не дихалося.
Елайджа відкривав для себе цілком нові для нього шари цього химерного плетива, як от молодих, років по 20, музикантів із дивною, не схожою на те, що він чув тут раніше, музикою та рішучістю в запалених очах. Вони мали своє коло безкомпромісних прихильників, переважно їхніх ровесників, і трималися трохи осторонь від усіх. Одного з них, Діна, Елайджа пригадав: він знайомився з Вандою того вечора в ґалереї, на відкритті Блюма. Тепер на ньому була та сама потерта куртка, тільки поводився він уже впевненіше і явно був центром цього нового товариства. Елайджі Дін нагадував юного Артюра Рембо з фільму «Повне затемнення».
— М-да, пацан нє жилєц на цьому світі, — спіймав Елайджин погляд на сцену відомий франківський літератор, з яким вони поруч сиділи за барною стійкою, спиною до бару, й потягували пиво.
— А що з ним? — здивувався Елайджа.
— Талановитий. Я б навіть сказав, ґеніальний. Зараз почуєш.
Елайджа слухав і відчував, що поруч зі світом, який він уже вважав своїм, виростає щось нове, чого він ще до пуття не розумів, і ніби розвертає це місто на кілька градусів: зсуваються вулиці, інакше падає світло. Він був зачарований цією зміною й боявся її, боявся, що поки їх розвертає, все, що він знав, любив і так старанно вбирав у себе, порозлітається, ніби під час шторму, і що його друзі вилетять за борт, і він сам, і Ванда — вилетять за борт. Можливо, Ванда та її хлопці відчували щось подібне, бо Елайджа помітив на їхніх обличчях дивну зосередженість. Те, що робив Дін, було на них і схоже, й несхоже. Ну, гаразд, ці пацани, на відміну від «Клубу галогенів», бавилися електронікою. Водночас, подібно до них, розгортали величезні повітряні полотна. Тільки ось, порівняно з «галогенними», ці повітряні партії видавалися безмежними, несли Елайджу в провалля, вивертали й кидали об землю, в них було стільки відчаю й надриву, стільки простору й небес, що Вандина група здавалася верхом стриманості, поміркованості та старосвітськості. Ця їхня відчайдушна стрімка електроніка походила з іншого ландшафту — не з вологого кам’яного центру з його теплою еротикою, зосередженого на собі, як Уроборос, а з промислових околиць, зі схожої на сотні інших потворної забудови біля залізничних колій, звідтам, де доцентрова сила міста слабне, його сирен уже майже не чути, настає протверезіння від їхнього заколисуючого співу, й можна віднайти вену, яка з’єднує місто із зовнішнім світом, мало хто знає, що за цими залізничними коліями вже починається, наприклад, Київ — це лише один крок, один сон, ледь помітна окові зміна кадру.
«Цих би хлопців відмити, одягнути й хоч завтра на MTV», — подумав Елайджа і трохи засоромився цієї думки, бо зловив себе на тому, що стосовно Ванди він такий певний не був (а вона ж якраз і належала до тих львівських сирен із цього серединного в’язкого світу). Їхні тексти були по-підлітковому смутними та пафосними, не завжди доладними, навіть Елайджа розумів, що це не така добра поезія, як у «Галогенів», і Дін не співав так добре, як Ванда, але вкладав у спів усю свою приреченість, що її тепер побачив Елайджа. «Справді, або вирветься, або нєжилєц», — подумав він наприкінці концерту.