Формально її відсторонили. На ділі це означало, що на ближчі кілька місяців без засобів до існування залишалися вона, дитина та чоловік, який віднедавна намагався торгувати паленими дисками у кіоску, але істотних заробітків це не приносило нікому, крім ментів, які кришували ту дільницю. Знайомі на інших радіостанціях у місті (скільки їх там було — дві з половиною?) дали зрозуміти, що у цей непевний час людину, яка працює у прямому ефірі, цінують насамперед за лояльність та передбачуваність, адже нічия жопа не є добре захищена, власників та керівників «ефемок» також, а по пальцях дають і не таким зіркам.
Добрі люди допомогли їй влаштуватися ріелтером. У принципі, на таку роботу з вулиці не брали: клієнтів з грошима у місті небагато, квартир, які би задовольняли їхні вимоги теж, справи з власністю і паперами дуже часто вимагали певної делікатності, загалом, це було вузьке коло, в якому чужих не любили. «Чужих» у широкому сенсі цього слова: як і 20, і 30, і 50 років тому доступ до власності на добрі помешкання у ближньому центрі — а клієнтів цікавили саме Добрі Помешкання у Ближньому Центрі, у панельних коробках хай живуть лузери — мав специфічний суспільний прошарок, який у сім’ї та найближчому середовищі Ванди називали, передражнюючи їхню радянську самоназву, «визволителями». Слово «визволителі», або російською освободители, вимовлялося у кращому разі іронічно, у гіршому — вороже. Вони були всюди, проте обидва табори — їхній та той, до якого належала родина Ванди, — трималися на певній дистанції, а в часи Вандиного дитинства зберігали баланс символічної влади над містом. «Визволителі» називали протилежний табір местными (нейтрально) або рагулями (вороже) і навіть у третьому поколінні повоєнних прибульців несли на собі «тягар білої людини», місіонерів цивілізації серед наївних та грубуватих тубільців.
Уже в підлітковому віці Ванда помітила, що взаємні уявлення местных та «визволителів» були сповнені суперечностей: у родинних переказах та міських леґендах вони поставали як варвари, дикуни, що вселялися у найкращі помешкання — поляків, котрі вчасно встигли втекти з міста, знищених під час війни євреїв, депортованих та вбитих українців, — або навіть убивали й депортували задля того, аби вселитися у ті помешкання, проте не могли дати собі ради з найелементарнішими деталями побуту. У цих переказах дружини радянських офіцерів ходили до Опери у нічних сорочках, які наївно вважали вечірніми сукнями, уживали нічні горщики як кухонний посуд та не вміли користуватися біде. Їхні чоловіки, радянські солдати й офіцери, тим часом пізнавали п’яну радість нищення, розстрілюючи автоматними чергами мармур та вітражі. Парадоксально, самі «визволителі» ці міфи не дуже й оскаржували, а деякі навіть переповідали самі й доповнювали деталями з власного досвіду: один із університетських колеґ Вандиного тата розповідав, що вперше побачив унітаз саме у Львові, коли маленьким хлопцем переїхав з мамою та батьком-офіцером аж із Тамбова. Загалом, вони втілювали те, що викликало у Ванди кипучу, до нудоти темну відразу в довколишньому світі: комсомол, стінгазети, військову гру Зарница, сезонне покладання квітів радянським воїнам, конспектування матеріалів чергового з’їзду компартії. Це було їхнє царство, вони справді у все це вірили і навіть отримували задоволення від того, що можуть присвятити своє життя організації гри Зарница. Навіть витіснені на марґінес, вони користали з максимуму влади, як от учителька фізкультури у Вандиній — українській, ясна річ! — школі, стара фронтовичка й ортодоксальна сталіністка чи не з самого Підмосков’я, у вічному темно-синьому спортивному костюмі, з вічною пуделячою завивкою на голові і вічним свистком у роті, невтомна у патрулюванні шкільних коридорів під час перерв. Її тотемом, безперечно, був Соловєй-Разбойнік, цілком можливо, що вона навіть була його черговим утіленням і намагалася приборкувати хаос, аби спокутувати кармічну провину. Свистом вона розганяла, мов привидів, курців по сусідніх брамах та галасливі зграйки молодших класів, а несамовитим криком переслідувала занадто коротку шкільну форму, занадто тонкі колготки, недбало пов’язаний піонерський галстук, відсутність комсомольського значка, сидіння на підлозі та — горе грішницям! — манікюр. Вона вірила кожному офіційному слову партії, вірила, певно, дужче, ніж вірив сам собі товариш Андропов.
Помешкання, в яких жили «визволителі», були одним із головних символів їхнього привілейованого становища. Щоправда, всередині також існувала кастова система: разом із цивілізаторами свого часу приїхав пролетаріат, якому дісталися дешеві робітничі будинки на околицях, переважно північно-західна смуга між центром та пізнішими радянськими новобудовами, у кращому випадку — спорожнілі будинки на території міжвоєнного єврейського району. Ці околиці, єврейські й довоєнні пролетарські, швидко набули духу слобідки з її універсальними цінностями: побутовою теплотою, голосними сварками, бійками, взаємною підтримкою — надто серед жінок, надто перед лицем чоловічої алкогольної аґресії, сусідськими застіллями на подвір’ї у теплу пору року, наприклад, на 9 травня, бандитськими розкладами і бандитським же кодексом.