Вона виявилася неготовою до цієї зміни — не до того навіть, що він тепер з іншою, а до того, що її золотий хлопчик сам тепер став іншим, він змінився, наче йому в око потрапив уламок чарівного дзеркала, і в його новому жорстокому світі тепер немає для неї місця. Нова закоханість робить людей по-дитячому жорстокими до старого кохання, та й узагалі жорстокими, як і жадоба до кожного прожитого життя. А йому таки нестримно хотілося жити, і Ванда за цим його поривом не встигала: надто обтяжливими були її щоденні турботи. Тим часом він, як виявилось, може задовольнятися чимось банально привабливим, бути примітивним, як жаба, хапаючи язиком усе красиве та яскраве, що повз нього пролітає. Він тепер має молоду дівчинку, має, бо може. Певно, усі би хотіли, тільки не кожен собі дозволить. Дивно: вона, Ванда, зірка, об’єкт обожнювання й поклоніння, ніколи не думала, що колись програє молодому м’ясу. І ніколи раніше не боялася старості. А тепер їй лячно було, попередньо не зробивши глибокий вдих, подивитися в дзеркало — аби не побачити там старече обличчя. З неї витікала сила, від неї йшла молодість, земна куля розвернулася, і Сонце більше не гріє на тій широті, де вона підкоряла зали, де вона впевнено трималася на ногах кілька діб поспіль, де вона впивалася любов’ю чоловіків і жінок, її голос тепер в’язне у темряві.
В якийсь момент, укотре спостерігаючи за ними, усвідомлюючи очевидне (разом прийшли, разом пішли, що ще треба продемонструвати, аби ти зрозуміла?), тамуючи підступ нервової нудоти, зриваючи целофан із другої за день пачки сигарет, Ванда зловила себе на відчутті, яке її злякало. Вона зачаровано дивилася на такий знайомий їй діалог випадкових доторків, вигин голови, профіль дівчинки, ямочки на щічках, зачіску, що відкривала довгу шийку. Дивилася і розуміла, з жахом і обридженням до себе, що насправді їй подобається за цим спостерігати.
[2000]
Елайджа почав нервувати, що поки він стирчить у Львові, вдома відбувається щось насправді цікаве й вартісне, він кожного дня думав про втрачені шанси, пройобані можливості, про те, що з ним не відбулося вчора, не відбудеться нині, й про те, що він точно не встигне завтра. Вперше за час свого перебування у Львові він відчув беззмістовне й марне проминання часу. І якщо старші товариші 1990 чи 1991 були певні того, що саме тут, overseas, вершиться історія, то Елайджа у 2000 такої певності не мав. Точніше, йому все частіше здавалося, що життя є деінде.
З часом Елайджа помітив, що сповзає в якусь тягучу нецікаву муть. В його житті побільшало негарних жінок, якихось малознайомих бездарних поетів, які прагнули його товариства, обдертих гуртожитків, переобладнаних під офіси, переповнених пом’ятими обличчями та прилаштованими під попільнички банками з-під Nescafé на підвіконнях між поверхами. Довкола чомусь стало більше хрущовок, поганої музики, нікому не потрібної роботи. Чудовий секс із підчепленою в «Ляльці» красунею виявився власне сексом. Красуня була приємна, розважлива, ненав’язлива, цілеспрямована й дисциплінована у роботі, ходила на курси французької та займалася марафонським бігом. Елайджі хотілося задушити її подушкою.
Старі друзі якось усі одночасно обросли сім’ями та дітьми. Серед нового середовища він почувався чужим: бачив у «Ляльці» ці нові обличчя, бачив, що роблять вони, як ось Дін, щось цікаве й натхненне, але не міг до них наблизитися. Спостерігаючи на віддалі за їхнім кипінням, їхньою внутрішньою динамікою, коли вони сиділи біля «Ляльки» перед концертами, Елайджа зчитував, що за кожним з них і за всіма разом стоїть якась своя історія, якісь свої передранкові осяяння після довгих вечірок, свої звіряння у сірі теплі дні, напруження літніх сутінок і нічне розгрішення, приголомшення від прослуханої разом музики, хвилі запахів сирості й тютюну, які тільки раз у житті можна відчувати так гостро, потім це притупляється, — для них саме зараз дивовижно розгортається світ, як недавно розгортався для нього. Вони знаходили один одного, ділилися один з одним теплом і гіркотою, між ними міцніла та істинна людська любов, яка буває між самотніми дітьми, що вперше — подорослішавши — зустрічають свої справжні рідні душі, віддають один одному свою нерозтрачену щирість, як уже ніколи опісля. Але він, Елайджа, був тут чужим. Щось він уже втратив, і вже не вскочить у золоту фазу — час був до нього немилостивий, як до безквиткового пасажира.