Поки і вони вдвох, і всі за столом говорили, плутаючись у склянках та наповнюючи попільнички, Елайджа усвідомив, що їй, певно, під 30, і в них просто безліч спільних знайомих — навіть попри те, що він майже десять років тут не був. Що вона робила ці десять років? Ні, він знав, що вона робила перед тим — він уже сторчголов летів, падав у її минуле: вона була серед тих молодих дівчаток, які стояли під сценою на Вандиних концертах, у фєнічках та помальованих кульковою ручкою рюкзаках і джинсах, він бачив її десятки разів, але вона не існувала для нього як конкретна дівчинка, вона існувала як явище під умовною назвою «юність» чи «малолєткі», чи «підлітки». Він був би найнещаснішою людиною на світі, якби тоді з його львівського сюжету забрали цю масовку або забрали її з його спогадів, ми всі, зрештою, невіддільні від нашої масовки, саме вона додає нашим уявленням про минуле та теперішнє об’єму, значення та значущості, додає ваги прожитим дням.
Чимось вони були схожі й з Вандою — Елайджа зчитував з дівчинки бекґраунд: інтеліґентна українська родина, вишиванка на Великдень, магічна бабчина випічка, правильна вимова, старі видання Ірини Вільде у шафі, портрет Шевченка (варіант — гуцул із трембітою), подарований татові на роботі з нагоди дня народження чи підвищення по службі, перший рок-концерт української, ясна річ, групи разом зі старшою сестрою чи навіть вуйком — наступне, через десяток років, її, Ванди, втілення, тільки без совкових комплексів, без заморочок, без пекучого сорому у шлунку, без колючих кутів, певніша і добріша дівчинка. Ванда навряд чи танцювала б на барній стійці, а цій ось — запросто. І ці нові досвіди, всі їхні 90-ті, для неї — гострі та чіткі: еротичний запах цвілі на університетській кафедрі (певно, якась філологія), горіхове капучино з польських пакетиків та цигарки поштучно на першому курсі, видані у Росії філософські книжки у гарних палітурках — дві на цілий студентський потік, Тарантіно й Кустуріца на плівковому відеомагнітофоні з одногрупниками, сидячи в когось із них на підлозі, закоханість, весела бідність як норма. Чимось вони з Елайджою були схожі — певно, тоді більше, ніж тепер: переповнені любов’ю до цієї музики, свіжі й гарячі, мов тісто, вдячне тісто для цих нових вражень, нескінченно наївні, пафосні, бажані, звабливі, магніт для тих, старших. Елайджа дивився на неї і розумів, що і він, і вона були колись використані отими старшими, з них випивали їхню молодість і свіжість, тільки ось ця красуня, яка з ним сидить зараз поруч і відважно дивиться йому просто в обличчя, вона міцніша, таку фіґ зламаєш, настільки вона м’яка. Вона невичерпна, нескінченна, за нею стоїть уся родюча сила цього світу, вся доступна людині еротичність на її боці, й ти, Елайджо, вже теж перед нею впав, так несподівано, так швидко, що навіть не встиг злякатися цього, хіба здивувався. Бачиш, усі чоловіки довкола її хочуть, і жінки теж, і так само було вчора, й позавчора, й буде завтра.