Выбрать главу

Елайджа знав, що з нею так завжди: хоч куди потрапляючи, вона грається цією своєю привабливістю — коротка, мінімалістична сукенка, високі підбори, багато відкритої шиї і рук, і брязкальця на руках, і звичка час від часу піднімати рукою медового кольору волосся на потилиці, пишні неслухняні кучері, але ж загалом вона кайфує сама від себе, ось тим усіх і чіпляє: вона настільки бажана, вона в своїй бажаності не залежить від волі всіх цих чоловіків (і жінок) довкола. За крок від вульґарності, на ній був наліт котячості й кобітячості: зворушливої пристрасті до прикрас, підборів, сукенок, без краплі тверезого розрахунку серцеїдки, просто щира любов до себе, як до улюбленої ляльки.

На якусь мить Елайджі здалося, що ось він, цей клік: він її зацікавив. Було кілька невинних кпинів з її боку, здається, щодо його замовлення, і пішла якась тепла хвиля — приязні чи просто інтересу, нульова стадія, коли випадкові доторки не викликають ніяковості, але ще не є сигналами, вони все ще є випадковими, все ще є незначущими, тим більше, для неї торкатися інших людей є чимось дуже природним, виявом безпосередньої та чистої симпатії. А тим часом вони у розмові з’ясовували, наскільки багато у них спільних знайомих і спільних досвідів. Поки Елайджу носило світами, життя виплітало між ними це павутиння, й ось тепер воно, невидиме, проявилося, так буває під певним кутом світла. Елайджа вже навчився впізнавати оті плетива, а, може, просто подорожі робили його чутливішим до таких спалахів — і невидиме ставало видимим.

Їм принесли рахунок, бо у кнайпі вже закривали касу, треба було вирішувати, куди вони рухаються далі. Тут же виявилося, що поки Елайджа, загіпнотизований, слухав жарти Ярини, Тарас устиг добряче нарубатися халявного віскі та текіли. Вочевидь, не звиклий до таких сумішей, здоровий галицький організм Тараса оголосив капітуляцію.

— Слиш, де цей чудік живе?

— В готелі «Україна», ми разом приїхали, — відповів Елайджа, в ту ж секунду зрозумівши, що тепер відповідальність за це бездиханне тіло лежить на ньому.

Тим часом уся компанія вирішила їхати до Ярини додому. Ніби розгледівши розпач в очах Елайджи, Ярина взяла ситуацію в свої руки: викликала таксі, вигнала усіх на вулицю, записала Елайджі адресу на якомусь папірчику, дала чіткі вказівки таксистові, мобілізувала кількох добровольців допомогти запакувати Тараса на заднє сидіння, попередньо взявши з нього клятву, що він ні в якому — ні в якому! — разі не буде там блювати. Тарас поклявся — рішучим жестом скинувши голову на груди, і таки дотримав обіцянки: дотерпів до кінця поїздки і обблював лише якісь хвойні кущі під готелем, поки Елайджа розплачувався з таксистом. Компанія натомість поїхала до Ярини гігантським, мов автобус, фольксваґеном київського телепродюсера.

Оцінивши стан тіла, Елайджа відпустив таксі. У номері Тарас ще довго щось бурмотів про кактуси, здається, кляв текілу, трохи блював, сумно зітхаючи у паузах, пхав голову під кран умивальника, ходив по кімнаті в майтках і шкарпетках, аж нарешті вгомонився і завалився спати. Елайджа приніс йому пляшку мінералки і вирішив, що нарешті його можна залишити. Чи помітять інші, якщо він приїде у свіжій сорочці? Вона точно помітить, але якраз це Елайджу не дуже лякало. Він перевдягнув шкарпетки, футболку під сорочкою, подумки похвалив себе за винахідливість (проявіл смєкалку — гмикнув Блюм у нього в голові). Зуби, одеколон, презерватив, таксі.

Місто вже було практично порожнє. Вони об’їжджали підсвічене вогнями озеро, далі на обрії мерехтіли якісь спальні райони, але до них вони так і не доїхали, зістрибнувши у глиб темних вуличок з одноповерховими та двоповерховими будинками, деякі були дуже пафосні, навіть із ліхтарями в садах, більшість — з акуратними парканами, яблунями та трояндовими кущами, новенькими скриньками на фіртках з написом польською «Poсzta». Де-не-де у вікнах горіло світло, частіше — синьо відсвічував телевізор.

Взагалі-то це була дурість — відпускати таксі, ледь побачивши, що назва вулиці й номер будинку збігаються із записаними Яриною на папірчику. Тільки ось будинок цілком темний.