— Ви тут бізнесом займаєтесь?
— Не зовсім так, я вчу базових речей про менеджмент.
— А ви би не хотіли викладати для українських студентів? Наприклад, у Києві…
Питання-пропозиція виходила від студентки № 2, яка досі спостерігала за розмовою з верхньої полиці. Стратегічне розташування «напівлежачи» дозволяло їй вибудувати особливо привабливу лінію під простирадлом, там де талія переходила в стегно, якраз перед тим, як Елайджа підняв голову.
— Це чудова ідея, — люб’язно збрехав Елайджа. — Якби мене запросили, я би з приємністю зробив це.
— А давайте ми вас запросимо від нашого студентського комітету!
Все. Не відмазатись.
— Ви довго будете в Україні?
— О, ні, всього півтора тижня.
— А у вас буде час у Києві? Може, ви зустрінетеся з нашим студентським комітетом?
— Я ще маю бути у Франківську й Тернополі. Ну, в Тернополі не зараз, потім…
— А я ось із Тернополя, а вчуся у Львові, — знову вступив у розмову довговолосий хлопець.
— О, так? А що саме?
— Графічний дизайн в Академії мистецтв.
— Як чудово… багато з моїх львівських друзів там вчилися.
Елайджа з хлопцем — Юрком — з’ясували, що мають з десяток спільних знайомих, щоправда, для юного Юрка більшість із них були наставниками або кумирами. Елайджа трошки заздрив цій його свіжості: він тепер переживав майже те саме з майже тими самими людьми, що й Елайджа більше десяти років тому. Іконостас їхніх кумирів практично не змінився, за винятком того, що учти стали інтенсивнішими через зростання фестивального руху — ось тепер він сипав перед ним усіма цими фестивальними історіями, ніби помноженим удесятеро, посиленим та підсвіченим його власним досвідом.
Найважливішим у житті Елайджи випускником Юркової Академії був Володя Дамський. Вони познайомилися випадково: у листопаді 1996 року Елайджа зайшов у його книгарню за якимось пристойним і не дуже складним українським чтивом.
Елайджу завжди дивувало, як люди примудрялися вмить побачити у ньому іноземця, бо ж він намагався вбиратися якомога скромніше. Добродій, який щось дуже емоційно пояснював продавцю за прилавком, звернувся до Елайджи із закликом купити його збірку віршів «Відродимось любов’ю та красою». Обкладинку прикрашало фото добродія часів президента Кеннеді чи — доречніше сказати в його випадку — генсека Хрущова. Навіть за товстими лінзами окулярів Елайджа міг бачити відчай в очах продавця.
Наступні півтори години добродій тримав Елайджу за ґудзика. Він дуже щиро намагався пояснити йому суть слов’янської духовності.
— Хто я такий, щоб осягнути слов’янську духовність? — відбивався Елайджа і продовжував приблизно так, збиваючись на англійські слова та в’язнучи в українських наголосах: «Я всього лише бізнес-консультант зі Сполучених Штатів, я виріс у маленькому забиченому містечку на Середньому Заході, і лише українське коріння дає мені мізерний на то шанс».
Поета це не зупинило, мало того, на словах про українське коріння у нього відкрилося друге дихання. Лекція тривала ще хвилин тридцять, але впродовж них невизнаний талант познайомив Елайджу з продавцем Володею Дамським, який мав щастя бути його учнем. Виявляється, свого часу цей мудило ще й викладав «Етику та естетику» у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва.
Коли мудило усвідомив, що Елайджа не збирається купувати його книжку навіть за дві гривні з автографом, і звалив, Володя Дамський, величезний на зріст чоловік, схожий на геолога радянської епохи (Елайджа знав з телевізора, що геологи радянської епохи наслідували образ письменника Гемінґвея), потиснув Елайджі руку.
— Ви мужня людина. Поважаю.
— А він в інституті теж… так?
— Ага. Поки хлопці йому морду не набили, коли ми в колгосп на буряки їздили. Хочете кави?
Відтоді Елайджа заходив до книгарні майже у всі непарні числа, коли була зміна Дамського. Він залишав книжки на іншого продавця, або й на Елайджу чи інших гостей, біг за кавою у забігайлівку «Морозиво» навпроти, а коли вертався з двома надщербленими горнятками, розлякував бібліофілів з висоти двох метрів своїм громоподібним голосом.
Дамський був дизайнером інтер’єрів за освітою та за халтурою, продавцем книг за обставинами, чоловіком своєї такої ж гігантської дружини, альпіністом і романтиком, батьком п’ятирічної дівчинки, теж величенької, як на свій вік, старшим братом величезного парубка, якого ніжно називав «недорослем». Але насамперед він був чудовим графіком. Поки відвідувачі книгарні крали з прилавка книжки про гурток мадам Блаватської, Дамський шкробав сюрреалістичні львівські ландшафти та карикатури на друзів.