До певного часу Елайджа вважав, що тато не просто так переповідав безліч суперечливих фактів про країну, саме існування якої йому було важко збагнути: все ж таки є вона в реальному світі чи ні? І що він мав певний задум, коли вирішив навчити сина майже нікому не знаної тут мови, а також, наприклад, розбивати намет у лісі. Він вірив, що тато готував його до поважної місії, до чогось схожого на фільм «Зоряні війни». Одного дня він отримає від тата приховане послання, тільки їм двом зрозуміле, й вирушить у подорож, як у книжці «Володар перснів». Потім усвідомив, що українство давало йому також тактичні переваги у змаганнях за дівчат, як от вміння танцювати: складні народні танці були схожі на модний у ті часи брейк-денс.
У якийсь момент розмови його мами з батьками його товаришів по недільній школі стали довшими і жвавішими, в них часто проскакувало слово perestroika, мама більше слухала, українці більше говорили.
Елайджі було 14 років, коли президент США сказав: «mir na nas smotrit», — і в наступні кілька років він виробив у собі звичку дивитися міжнародні новини, до кінця не розуміючи, що, власне, очікує там побачити. Перші два роки в університетському кампусі були для нього роками кумирів — певних себе студентів маґістерки, з чиїх розмов він жадібно виловлював назви: Берлін, Прага, Москва…
— Я би хотів більше дізнатися про цю країну.
— Ой, сонечко, ти враховуй, що це Львів, це не зовсім країна. Особливий випадок. Тут плюнути нема на кого: як не надія нації, то ґеній.
— О так, Володя мене кільком представив, то вельми цікаві люди…
— Бачиш, ще кілька років тому практично всі оці «цікаві люди» вірили, що тепер нарешті житимуть так, як хотіли все життя, що їх ціла країна на руках носити буде, що більше не буде проблем з грошима, що ми тут швидко Європу зробимо. А тепер їм ще гірше, ніж було колись.
— Але тепер їх не переслідує кей-джи-бі, хіба ні?
— Знаєш, кей-джи-бі їх принаймні цінувало. А те бидло, яке завдяки зокрема їм повилазило з-під плінтусів і побачило якийсь кавалок життя, їх же вважає невдахами. А тих, кого визнали поза нашим болітцем, — запроданцями.
— Я думаю, що для країн у транзишн… у транзиті то є вельми типова ситуація. Всюди у Східній Европі люди відчувають ностальґію за совєцькими часами.
— Так, бачиш, у нас одна частина усвідомлює, що ностальґує, тим часом друга на словах ті часи проклинає, а насправді є продовженням того ж совка. Ти подивись на ті пам’ятники, які вони тепер ставлять: це ж той самий Ленін, тільки з приліпленою головою Шевченка. І так в усьому: їм просто завантажили нову матрицю з новими іменами, вони тепер усі професійно люблять Україну.
— А чого ти чекаєш… від своєї роботи? — Елайджа намагався інтонувати так, аби його питання звучало як люб’язність.
— Розумієш, мене через це дехто вважає хворою на голову — мама, наприклад, але ж я знаю, що вони ґеніальні. Ось помру я, й за деякий час ніхто, крім друзів та близьких, про мене не згадає. А про них пам’ятатимуть. Ми тут, Елайджо, на вічність працюємо, — облизуючи пальці і ставлячи канапки на стіл, підсумувала Фея.
— Ага, оскільки за гроші працювати все одно не виходить, доводиться працювати на вічність, — пробурчав Блюм.
— Ой, ну так уже не жалійся, буде твій гонорар на днях, буде, — Фея через стіл кинула в нього порожньою пачкою з-під цигарок. — Все одно ти найбільше коштуватимеш, коли помреш.
— Я ж тобі обіцяв, що впишу в заповіт.
— Обіцяв-обіцяв, толку мені з твого заповіту, ти ще на моєму похороні застудишся. Знаєш, найбільше шкода тих андеґраундних, кого дуже цінували за совка, але тепер виявилося, що вся їхня цінність була в якихось прихованих антирадянських символах, дулях у кишені, в тому, що вони езоповою мовою викривали систему. Ну й от, система нібито накрилася, і тепер вони без неї ні на що не здатні. Коли завалився совок, усі вершки зібрали старші брати, пару років був запит на цей антирадянський пафос, але до Мангеттену з Москви ближче, ніж звідси, а наші хіба трохи у вас там по діаспорі попаслися. Вони й не зорієнтувалися, що час їхній минув. Досі не можуть зорієнтуватися. І як мені тепер їм пояснити, що те, заради чого вони ризикували, перебивалися по чужих кутах, по якихось комуналках, фіктивних шлюбах, більше нікому не потрібно? Свобода їх добила — виявляється, вони тільки й уміли, що виживати, і з мистецтвом це, на жаль, нічого спільного не має.