Приїхали майже всі. Вона бігала по корту в білій майці і в білих трусах. Не багато класних керівників наважилися б бігати перед своїми учнями в такому вигляді. А вона наважилась. Бо вона була молода й чарівна!
Усі ми, висловлюючи почуття, що охопили нас, вигукували: «Нінель Федорівна! Нінель Федорівна!..»
— Ніколи ще не чув, щоб болільники називали своїх улюбленців на ім'я й по батькові, — сказав літній чоловік у капелюсі, що сидів поперед мене.
Через кілька днів скликали батьківські збори. Мама й тато були того вечора зайняті. Пішов мій старший брат Костя. Він уже не вперше ходив на такі збори.
Я не лягав спати, аж поки діждався Костю: він завжди докладно переказував мені, що говорили батьки, а що вчителі. Це було так цікаво!
Коли Костя повернувся, мама з татом були вже вдома.
— Ну, що?! — накинувся я на брата.
— Захищав вашу Нінель!
— На неї нападали?
— Ще й як!
— Хто посмів?!
— Ваші батьки… Не всі, звичайно. Але деякі.
— Що вони казали?
— По-перше, вона відібрала у вашого класу його обличчя, його індивідуальність. По-друге…
— По-друге, йому вже давно спати треба! — сказав тато. Він уважав, що не можна в моїй присутності підривати авторитет дорослих, особливо ж учителів.
Костя махнув рукою:
— Загалом, я її захищав.
— Адже вона тобі сподобалася? — спитав тато, тоном своїм немовби підказуючи братові відповідь. — Сподобалася, правда?
— Авжеж, дуже гарненька! — відповів Костя.
Гостра спостережливість давно підказала мені, що люди у важку хвилину хапаються за те, що в них болить: хто за голову, хто за серце. Тато схопився за бік.
— А що ж такого? — спитав Костя.
І пішов спати.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
у якому ми вирушаємо на стару дачу
Наступного дня досвідчене око могло б майже безпомилково визначити: ніхто в класі, крім мене, не знав про те, що на зборах лаяли Нінель.
«Все-таки краще, коли на батьківські збори ходять не батьки, а брати, — думав я. — Якби тато не зупинив Костю, я б знав усе до кінця!»
Ранком я перепинив брата у ванній:
— Скажи, за що вони накинулися на неї?
— Мабуть, старий має рацію: ти роздзвониш про це в класі. А вона така гарненька! Гарна, я хотів сказати…
— Ніхто не знатиме! Ніхто!
— Знаю тебе!
Костя поліз під душ.
Перед уроками до мене підійшла Наташа Кулагіна. «Цього тижня вона підходить уже не вперше! — подумав я з погано прихованою радістю. — Це, виходить, уже не випадковість!..»
О, як часто ми беремо бажане за справжнє!
— Мама вчора не була на зборах, — сказала Наташа. — Цікаво, про що там говорили.
Її бажання було для мене законом. І я сказав:
— Там лаяли Нінель.
— Хто лаяв?
— Батьки. Не всі, звичайно. А деякі…
Губи її затремтіли. Наташа промовила голосно і обурено:
— А інші мовчали?
— Мій брат не мовчав. Він став на захист Нінелі. Вона йому подобається.
— Виходить, у нього смак кращий, ніж у тебе.
О, якби в цю хвилину вона могла глянути в дзеркало, вона б зрозуміла, який у мене чудовий смак!
— Мама хвора… — сказала Наташа. — Вона б зуміла їм пояснити.
— Що з твоєю мамою?! — вигукнув я. — Може, треба допомогти? Накажи мені, скажи тільки одне слово — і я зроблю все.
Наташа злякано подивилася на мене. І навіть відступила на крок.
— А чи ти сам здоровий?
— О, не смійся! — вигукнув я з погано прихованою гіркотою і образою. — Може, треба дістати ліки? Моя тітка працює в аптеці і завжди дістає…
— Мамі приписано тільки одні ліки: не хвилюватися, цілковитий спокій! Цих ліків твоя тітка дістати не зможе. Їх у нашому столітті просто не виробляють. Не виробляють!
Я подумав, що це вона неодмінно повинна записати до зошита!
«Якою наша Нінель прийде сьогодні в клас? — міркував я. — Мабуть, уже нікому не буде здаватися, що вона ось-ось засміється. Вона буде схвильована. Що нам тоді робити? Заспокоювати її? Ні, не можна. А що, коли вона буде спокійна, як ніколи?..»
Нінель Федорівна була точнісінько така, як раніш.
— Ми з вами маємо порадитися. Якось пізніше… — сказала вона. — Може, я в чомусь помилялася. До речі, і про стару дачу треба вже подумати. Я вам обіцяла. Подихаємо, погуляємо в осінньому лісі; Гліб буде нашим провідником.
«Ми поїдемо на стару дачу! Походимо по кімнатах, які описано в повісті… Я побачу стіл, за яким працював Гл. Бородаєв. Це так цікаво: адже ми з ним, можна сказати, колеги», — радісно думав я, не підозріваючи в ті щасливі хвилини, що страшна історія була вже зовсім близько, майже поряд…