— Це племінник хазяйки, Григорій, — повідомив Гліб чомусь не зразу. — Він стереже всі дачі в селищі. Він чекає на нас… І все нам розповість.
«Ті самі сходи! — подумав я. — «Буркотливо-рипучі», як написано в повісті. Ними новорічної ночі йшов Дачник після своєї останньої прогулянки. Більше він не гуляв!..»
Ми почали підніматися «буркотливо-рипучими» сходами. Вони не рипіли. «Зрозуміло: авторський домисел!» — сказав я собі.
З кімнати нагорі чітко долинули слова:
— Ви так?.. А ми вас — лусь по потилиці! Ви все-таки пручаєтеся? А ми вас — по карку торох!..
Покійник зупинився. А за ним і всі інші. Згори лунало:
— Ах, ви ще живі? То ось маєте! І ще, і ще, і ще!
— Що там діється? — спитав Покійник.
— Може, треба допомогти? — вигукнув я. Кинув прощальний погляд на Наташу й побіг нагору.
Двері наріжної кімнати були прочинені. Племінник Григорій грав сам із собою «в дурня». Він «ходив» і за себе, і за противника, якого не було.
— Ах, ви ще дихаєте? Ось вам! Ось вам іще!
Він почав підкидати «королів».
— Сюди! Сміливіше сюди!.. — крикнув я, наче видерся на гірський шпиль, а інші були ще десь на схилі.
Миронова рушила перша: вона підкорялася командам.
Гліб також вибіг нагору. Піднялася й Наташа. Принц Датський прикривав собою Покійника.
Племінник Григорій повернув голову до нас і погасив цигарку просто об стіл, на якому лежали карти.
Це було величезне створіння років двадцяти п'яти, не більше.
— Він виріс на руках у дідуся, — сказав Гліб.
Я часто намагаюсь уявити собі дорослих людей дітьми, якими вони були колись… Григорія я чомусь уявити собі дитиною не зміг. Гостра спостережливість давно підказала мені, що майже в кожній людині на все життя залишається щось дитяче: або погляд, або сміх, або якийсь порух. У Григорія нічого дитячого не залишилось… І я не міг уявити собі, як Гл. Бородаєв носив його на руках.
Я вже казав, що прізвиська стали у нас у школі пошестю: майже нікого не називали на ймення. Я так звик до цього, що знайомлячись з кимось, одразу давав йому прізвисько. Григорія про себе я назвав Племінником. Надто вже не пасувало йому це миле сімейне слово — от я його й прозвав: ми часто давали прізвиська мовби глузуючи. Низькорослому кричали: «Гей, Паганелю!», а довготелесому: «Нахилися ти, ліліпуте!» Племінник підвівся з стільця.
Можна було подумати, що йому від народження дісталася не своя голова: вона була дуже маленька. І на обличчі було так мало місця, що на ньому не уміщалося нічого, крім усмішки… Усміхався Племінник весь час.
— Ну, що вам показувати?
— Нам усе цікаво! — сказала Миронова.
— У цій кімнаті той самий дивак жив, котрий пропав. Заліз сюди під Новин рік — і амба. Провалився, мовби й мати рідна не народила. Кумекаєте?
Миронова одразу взялася записувати. Вона на всяких доповідях, лекціях чи творчих зустрічах записувала буквально кожне слово. Скаже доповідач: «Здрастуйте» — вона починає писати. Скаже він: «До побачення!» — вона теж запише й згорне зошит.
«Туго, мов струни, напнені дроти мало не торкалися вікна його кімнати…» — пригадав я рядки з повісті. Дроти і справді «мало не торкалися». Тут не було домислу.
«Час уже, нарешті, по-справжньому виправдати своє прізвисько!» — вирішив я. І сказав:
— Я пригадую, в повісті сказано: «Опівночі на дачі погасло світло. Поринуло в темряву і все дачне селище…»
— Слухай, хло', ти не вискакуй!.. — Племінник відмахнувся, наче на тому місці, де я стояв, раптом задзижчав комар. У слові «хлопче» він чомусь випустив половину.
Я дуже любив, щоб на мене в присутності Наташі Кулагіної поглядали дівчатка і щоб вона це помічала. Я був щасливий, коли в її присутності мене просили допомогти, щось пояснити: задачки чи там теорему… Та коли в її присутності до мене ставилися зневажливо, я дуже страждав.
— Розумієте, — почав я пояснювати всім одразу, — напрошується такий здогад: якщо струму не було, Дачник міг вилізти у вікно, схопитися за дроти (вони були тої хвилини безпечні!), потім міг долізти, чіпляючись за них, мов циркач, до першого стовпа, а потім спуститися на землю. І назавжди сховатися від родичів! Тому й слідів на дачній ділянці не було. Це, як кажуть, гіпотеза… Тобто припущення.
— Вікно було замкнене зсередини, — сказав Гліб.
— Тоді гіпотеза відпадає!
— Якщо ти, хло'… — погрозливо почав Племінник.
Слово «хлопче» він уперто скорочував на три літери, і слово звучало зневажливо. Серце моє стислося від болю: адже поруч була Наташа.