— Гіпотеза відпадає! — голосно повторив я, здригаючись від думки про те, що він може зовсім принизити мене в її присутності. І я не зможу вимагати сатисфакції: все-таки він був удвоє довший за мене.
Він знову махнув ручиськом, наче відганяв комара. Але все-таки образливі слова не зірвалися з його насмішкуватих губ.
Ми спустилися «буркотливо-рипучими» сходами, які не рипіли.
Племінник відчинив якісь двері, нахилився й зайшов до кімнати. Ми теж зайшли. Кімната переходила просто в терасу, а тераса виходила просто у двір.
— Хороший був письменник, — сказав Племінник. — Він у тітки дачу одразу на півроку, а бувало, й на рік наймав. І гроші наперед платив. Хороший письменник!
— У цій кімнаті він творив свою «Стару дачу?» — спитав я.
— Слухай, хло', якщо ти будеш вискакувати… Якщо ти будеш…
— Розумію! Розумію! — перебив я. — Я порушую ваш план? Повірте, дуже вже не терпиться!
Знову він не встиг принизити мене в її присутності.
— Письменник тут не писав, — повідомив нас Племінник. — Він про Дачника в підвалі писав. У підземеллі…
Миронова все записувала.
— Тут є підземелля? — пошепки спитав я.
— Він уранці залізе туди — і капець. До обіду не видно, мовби й мати рідна не народила… Кумекаєте?
— Філософ Діоген творив у бочці, — ліниво виголосив Покійник. — А цей, виходить, у підвалі?
— Він там страху на себе наганяв, — пояснив нам Племінник. — Там вогко, темно…
— Зрозуміло: входив у настрій! — знову вихопився Покійник.
Племінник Григорій чомусь не крикнув йому: «Слухай, хло'!» — а вів далі:
— Я там папери якісь знайшов, аркушики… Хотів був викинути, а тітка каже: «Віднеси краще в музей!» Я й відніс. Є у нас музей на сусідній станції.
— Мабуть, краєзнавчий, — висловив припущення Покійник.
Племінник і тут не цитькнув на нього, а спокійно сказав:
— Еге ж, цей самий. Мені подяку в письмовому вигляді видали! Папірці ті під склом розіклали й написали: «Знайдені й приставлені Григорієм Шавкіним». Тепер усі читають. Екскурсантам про мене розповідають!.. Кумекаєте?
— Ще б пак: рукописи, чернетки! — знову втрутився Покійник.
— Авжеж, вони! — погодився Племінник.
Я давно помітив, що типи, подібні до Племінника, як правило, обирають одну якусь людину й починають до неї чіплятися: «Ну, чого дивишся? Чого вирячився? Чого тут стоїш? Чого тут сидиш?» Хоч усі інші теж дивляться, теж стоять і теж сидять. — Але типи, подібні до Племінника, вибирають когось одного, і, як правило, найсимпатичнішу, найінтелігентнішу людину. Племінник вибрав мене…
— Слухай, хло', чого в підлогу втупився? Слухати не хочеш?
— Він, мабуть, замислився, — сказав Покійник.
Усі вдячно подивилися на нього: він немовби став мені на захист. Це було нестерпно!
— Швидше туди! — гукнув я. — У підземелля!.. До робочого місця письменника!
— Коли не дрейфите, то гайда! — сказав Племінник.
Ця моя пропозиція чомусь його не розізлила. Пізніш я довідався чому! Але в ту хвилину… здогад не схотів мене попередити, хоч взагалі він робив це дуже охоче.
Блідни Покійник тупцював на місці.
— Боїшся? — спитав я пошепки, але так, щоб почула Наташа Кулагіна. Я мусив розкрити їй очі!
Ми почали спускатися східцями, по яких ковзала нога: може, це через вогкість, а може, навіть через плісняву… Я відчув хвилювання: ось такими східцями спускалися в підземелля справжні детективи. Вони спускалися, знаючи, що можуть уже ніколи не піднятися!..
«О, якби на нас чигала там якась небезпека! — мріяв я. — Налякана Наташа кинулася б не до Покійника, а до мене, і я б знайшов вихід із становища. Я врятував би її! Та, на жаль… Якщо туди кожного дня залазив Гл. Бородаєв, виходить, нічого небезпечного там бути не може. І я не зможу довести їй…»
— Слухай, хло', знову ти той… поперед батька в підвал лізеш! Я світло увімкну.
Він крутнув вимикач. І з прочинених дверей, оббитих, як і належить, іржавим залізом, виповзла смужка тьмяного світла, В повісті Гл. Бородаєва світло завжди «виповзало» з прочинених дверей або «похмуро вихоплювало» щось з мороку, а потім, коли двері зачинялися, воно «відповзало» назад. Це я добре пам'ятав.
Племінник з видимим зусиллям відчинив двері навстіж. Вони завищали на погано змащених завісах. У повісті Гл. Бородаєва усі дверні завіси були обов'язково погано змащені й вищали. Це я також пам'ятав.
Отже, все було чудово: як у найсправжнісіньких детективних творах!
— Катайте! — сказав Племінник.
Миронова випередила всіх: вона любила виконувати накази. Племінник пропустив нас у підвал. Останній зайшов Покійник… На мене приємно війнуло гнилизною і пліснявою. Я вдихав на повні груди!