Раптом двері з виском зачинилися. Потім залізо заскреготіло по залізу: це племінник засунув клямку. Він залишився по той бік дверей, що, як мені здалося, зачинилися назавжди!..
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
з якого стає зрозуміло, що мені нічого не зрозуміло
Страх мимоволі охопив мене. Та тільки на мить! А вже наступної миті я відігнав його. Точніше сказати, відкинув геть!
Тим більше, що Наташа ступила крок у мій бік. Зовсім маленький крок, але я його добре помітив. Точніше сказати, відчув. Взагалі, коли є створіння, яке тобі подобається, дивишся тільки на нього й говориш для нього, хоч і удаєш, ніби для всіх. І спостерігаєш, як воно на все реагує. І підраховуєш, скільки разів це створіння на тебе глянуло. Той, хто кохав, легко зрозуміє мене!
«Цієї небезпечної хвилини вона хоче бути поруч мене! — вирішив я. — Хоче, щоб я оборонив її, заступив собою!»
О, як часто ми беремо бажане за справжнє!..
— Я мушу поїхати електричкою, що о сімнадцятій нуль-нуль! — сказала Наташа.
«Мусить поїхати…» Навіть не сказала, що «ми мусимо». «Турбується про свою маму», — подумав я. І ось що дивно: тієї хвилини я позаздрив її мамі, хоч у неї було дуже хворе серце, а у мене серце було абсолютно здорове, і коли як слід поміркувати, то її мама мала б заздрити мені. Але я зараз не зважав на здоровий глузд!
— Племінник Григорій жартує, — сказав я Наташі. — Невже ти не бачиш, що він пожартував?..
— То нехай відчинить, — сказала Наташа.
Її бажання було для мене законом! Але для Племінника воно законом не було.
— Відчиніть, будь ласка, — попрохав я його.
— Це ти, хло'? — почулося з-за дверей. — Знову тобі найбільше за всіх треба. Всі сидять тихо, мовби мати рідна не народила… А ти один комизишся!
Він тихо й огидно засміявся.
— Зараз же відчиніть! — звелів я йому. І глянув на Наташу. Вона стояла похнюплена. Обличчя її я не бачив, бо тьмяна лампочка, яку запалив Племінник, була десь далеко в глибині підземелля.
— Ти ж хотів знати, куди той Дачник подівся? — спитав Племінник. — Ось тепер і знатимеш!
— Що він хоче сказати? — я штовхнув Гліба в плече.
— Не знаю, — відповів Гліб.
І раптом ми почули за дверима кроки: Племінник піднімався нагору. Він ішов геть, залишаючи нас у підземеллі…
Страшна історія почалась!
— Зупиніться! — благально вигукнув Покійник.
Гучні кроки Племінника були йому відповіддю.
Я знову схопив Гліба за плече:
— Верни його! Затримай!..
— Хіба його затримаєш?
— Кричи! — пошепки, щоб не виказати внутрішнього хвилювання, сказав я Глібові. — Репетуй на всю дачу!
— Не почує… Адже він уже нагорі… Там ні слова… Адже двері залізні… Кричи не кричи…
— А ключа в тебе нема?
— Ні в кого… Загубили… Англійський замок: двері зачиняються — і все… Відчиняються з того боку… Адже він і на клямку…
— Поховані? — тихо спитав Покійник. — Живцем?..
Я згадав Аїду й Радамеса, яких замурували живцем. І знову глянув на Наташу. О, як мені хотілося, щоб і вона в думках порівняла нашу долю з їхньою долею! Але вона думала тільки про електричку. Мені це було ясно. Та й чи можна було порівнювати? Адже Аїду й Радамеса замурували удвох, а нас аж шестеро.
— О, не тужи! — сказав я Наташі. — Я виведу вас звідси. Ви знову побачите сонце!
Вона глянула на мене трохи злякано. І тоді я додав:
— Усе буде гаразд!
Мені так хотілося, щоб небезпека зблизила нас. Проте Наташа ніяк не зближувалася: вона думала про електричку.
— Я мушу бути вдома не пізніше шостої.
— То будеш!
Я оглядівся…
Тьмяна лампочка похмуро вихоплювала з темряви окремі речі. Вона вихопила таємничий круглий стіл, який колись, у дні своєї молодості, я гадаю, звався садовим і стояв де-небудь у альтанці. Стіл мав три ноги, і він похмуро хилився на той бік, де колись була четверта. Лампочка вихоплювала з темряви і таємничий стілець, який також мав лише три ноги, щоб столу було не так гірко.
Таємнича жорстока сила люто розкидала по землі химерні ящики… До однієї із стінок загадково прихилився шмат фанери, з якого на нас усіх погрозливо дивилися зловісні слова: «Небезпечно! Не підходити!» А трохи нижче на фанері моторошно чорніли череп з кістками.
Проходячи повз фанеру, Наташа ненароком зачепила її, — і на пальті залишився чорний слід фарби, яка, очевидно, ніколи не висихала в цій могильній вогкості.
— Обережно! Не підходьте! — крикнув Гліб.