— Але ж казали, всього вистачає.
— Ну, вистачає, так то ж для нас!
— А може, Софія Григорівна зараз у них гостює, у Катрі чи Галі?
— Ні, — хитнув головою впевнено, — я й сам так гадав. Адреси, правда, не знав, але поїхав до Мелітополя, там довідався. Не було в них Софи.
— Дивно.
— І я дивуюсь.
— А в селі з ким Софія Григорівна товаришувала?
— Та з ким у нас можна? — зневажливо махнув рукою Сорока. — Хіба з сусідками побалакає. Те, се, коржі з маком…
Хаблак узяв зі столу фотографію вбитої, подивився, перш ніж заховати до паки.
— Отже, не можете твердити, що це Софія Григорівна? — запитав.
— Либонь, ні… — одповів Сорока невпевнено. — Але ж костюм схожий. Казали, синього кольору?
— Синій, вовняний, імпортний.
— Наче Софин, — набурмосився Валентин Остапович. — Я для неї нічого не шкодував.
— А в лікарні? — запитав Хаблак. — У лікарні, де працювала Софія Григорівна, були в неї подруги?
— А ви там і попитайте, — неприязно відрізав Сорока.
— Доведеться скористатися з вашої поради, — підвівся капітан.
Лікарня, певно, замала для такого великого села, містилася на околиці посеред садочка — росли тут вишні, старі, крислаті, подекуди на деревах висіли ще поодинокі необірвані ягоди, і Хаблак, поки пробирався до ганку, не втримався й зірвав кілька. Перестиглі й в’ялуваті, вишні все ж виявилися напрочуд солодкими й смачними, капітан пошукав очима, де б зірвати ще, та на ганку з’явився худий чоловік в окулярах, і Хаблак засоромився своєї зухвалості.
Чоловік був у білому халаті, мабуть, лікар, він дивився на капітана не те що неприязно, а байдуже, без цікавості, як дивляться на вулиці на випадкового зустрічного.
Хаблак зупинився перед ганком і привітався. Лікар торкнувся дужки окулярів на переніссі, зсунув їх на чоло, видно, був далекозорий, зиркнув на Хаблака згори вниз і нараз посміхнувся, як старому знайомому.
— Проходьте, — відступив од дверей, — що трапилось? Захворіли?
Але Хаблак продовжував стовбичити біля ганку, і лікар трохи посуворішав. Запитав знову:
— Маєте справу?
— Звичайно, маю.
— Я і хірург, і терапевт одночасно, — ніяково пояснив лікар, — то викладайте свою справу. Що болить?
— Нічого. Я з міліції.
— Невже міліціонери не хворіють?
— Трапляється. Проте я здоровий.
— Тепер бачу. То чим можу бути корисний?
— Колись у вас працювала медсестрою Софія Григорівна Сорока.
— Софа? Звичайно. Чув, що зникла. І ви?..
— В справі розшуку.
— Але я навряд чи стану в нагоді.
Хаблак підвівся на ганок. Лікар зняв окуляри, покліпав повіками.
— Власне, я не так давно тут, — пояснив. — У цій лікарні. І Сороку знаю скоріше з чуток.
— Але ж хтось мусить знати її й більше. З кимось товаришувала, була відвертою. Мусять же працювати в лікарні такі люди.
— Звичайно. — Лікар замислився. Нарешті рішуче розчинив двері. — Ходімо, я вас познайомлю з Ольгою Дмитрівною. Вона в нас ветеран, до того ж ніщо жіноче їй не чуже, — підморгнув лукаво.
Така жінка цілком влаштовувала капітана, і він з задоволенням рушив за лікарем.
Ольга Дмитрівна, видно, закінчила роботу й мала йти додому, бо вже скинула халат, стояла перед дзеркалом у маленькій кімнатці, заставленій скляними шафками з ліками та хірургічним інструментом, і поправляла зачіску. Вона не озирнулася, але Хаблак помітив, що уважно роздивилася його в дзеркалі — стояла й вовтузилася із шпильками, наче ніхто із сторонніх не завітав до кімнати.
Хаблак одразу звернув увагу на непропорційність фігури Ольги Дмитрівни. Якось вона надто звужувалась догори, мала широко розвинутий таз, могутні стегна, але вузьку талію і зовсім дівочі груди, що задерикувато стирчали з-під ажурної кофтини.
Нарешті Ольга Дмитрівна зволила обернутися — допитливо втупилася в Хаблака, дивилася мовчки і, як видалося капітанові, не зовсім доброзичливо.
— До вас… — невпевнено почав лікар. — З міліції і має справу… — Він явно ніяковів, але медсестра сприйняла це лікареве збентеження без здивування, і Хаблак зрозумів, що саме вона, а не цей початкуючий медик головна особа в лікарні і мине багато часу, поки недавній студент зможе щось наказувати їй.
Ольга Дмитрівна холодно зміряла Хаблака поглядом з ніг до голови й лише по тому вказала на вкритий білою цератою табурет. Лікар, пробелькотівши якісь невиразні вибачення, одразу зник, а медсестра вмостилася навпроти капітана на кушетці. Осмикнула спідницю, запнувши масивні коліна, сиділа мовчки, не вимовила ані слова, дивилася на Хаблака насторожено, але не боязко, як на звичайну незнайому людину, з котрою силою обставин мусить спілкуватись.