Хаблак одразу розкусив Ольгу Дмитрівну: розумна, вольова, либонь, звикла, щоб усі її слухалися — такій добре працювати саме в лікарні, де пацієнти, як правило, сповнені відчуття власної неповноцінності й вбачають навіть у звичайній медсестрі мало не професора. Правда, подумав капітан, іноді від гарної медсестри здоров’я хворого залежить не менше, ніж від лікаря, а в тому, що Ольга Дмитрівна — медичка за покликанням, він чомусь не мав сумніву. Либонь, тому, що побачив за зовнішньою недоброзичливістю справжню зацікавленість і навіть співчуття. Чомусь Хаблакові здалося, що зараз жінка покладе йому руку на коліно й почне розпитувати, що болить і на що скаржиться, проте Ольга Дмитрівна тільки поворушилася на кушетці й знову обсмикнула спідницю.
Капітан не став випробовувати її терпіння.
— Я з приводу зникнення Софії Сороки, — пояснив і побачив, як одразу зіщулилася Ольга Дмитрівна, навіть не зіщулилася, а напружилася, буцім чекала цієї розмови й була заздалегідь готова до неї.
Але одповіла здивовано:
— При чому ж тут я?
— Я чув, що ви товаришували, — про всяк випадок вигадав Хаблак.
— Так, я гарно ставилася до Софії.
— І нічого не знаєте про її долю?
— Ні.
Хаблак витягнув з кишені фото жінки, вбитої на дніпрових схилах. Подав Ользі Дмитрівні.
— Це не Сорока? — запитав.
Жінка взяла фото твердими пальцями, подивилася уважно й без збентеження, вона все ж була медсестрою й набачилася всього. Рішуче похитала головою.
— Це не Софа, — відповіла переконано, але тої ж миті завагалася й піднесла фото ближче до очей. — Можна запитати?
— Прошу.
— Коли це сталося? — тицьнула пальцем у знімок.
— Двадцятого липня.
Жінка зітхнула полегшено й повернула Хаблакові фотографію.
— Це не Софія Сорока, — сказала тоном, що виключав заперечення.
— Ви твердите це?
— Звичайно.
— Чому?
Жінка завагалася. Нарешті зиркнула на Хаблака спідлоба запитувально й мовила прохально:
— Я хотіла б, щоб ця розмова лишилася між нами.
— Це мій обов’язок.
— І щоб Сорока… Ну, Валентин Остапович…
— Не довідався?
— Ні в якому разі.
— Це я вам можу гарантувати. І ви твердите, що це не Софія Григорівна? — помахав затиснутим між пальцями знімком.
— Позавчора я бачила Софу.
— Де? — Хаблак од несподіванки аж засовався на табуретці.
— Їздила до Запоріжжя.
— До неї?
— Не зовсім. Мусила побувати в обласній лікарні, а потім уже заїхала до Софи.
— Вона мешкає в Запоріжжі?
— Звичайно.
— Але ж чому її розшукують? Чоловік нічого не знає і взагалі…
Ольга Дмитрівна подивилася на Хаблака докірливо.
— Ви бачилися з Валентином Сорокою?
— Щойно.
— І нічого не зрозуміли?
— Признатися, ні.
— А я гадала, що його справжнє нутро за кілометр видно.
— Так, Валентин Остапович — людина не зовсім приємна.
Ольга Дмитрівна вперше посміхнулася.
— Не зовсім приємна, кажете? Куркуляка й жлоб, вибачте на слові. І правильно Софа зробила, що пішла.
— Але ж… — розвів руками Хаблак. — Якось це робиться інакше. Люди розлучаються…
— Софа не могла інакше, — рішуче заперечила Ольга Дмитрівна. Трохи повагалася й вела далі: — Вона зустріла чоловіка… Ну, познайомилася, де й коли, немає значення. Гарний чоловік, і вони покохалися. Інженер з Дніпрогесу. Але жонатий. І Софа поїхала в Запоріжжя. Вони зняли кімнату, живуть разом.
— Чому ж не сказати чоловікові: так, мовляв, і так, покохала іншого, вибач.
— Ви не знаєте Сороки. Здібний на будь-яку підлоту. Ого-го, що б влаштував! Софі, звичайно, байдуже, а її коханому? Поки не розлучився? Він там якийсь діяч, а Сорока здатний людині все життя загубити. Софа й вирішила: поки все не владнається, зникнути з Сорочиних очей. Я їй кажу: почекай тут, ось твій коханий розлучиться, тоді їдь, а вона: нечесно. Та й кохає його, нетерпеливиться. Всі закохані такі нетерплячі, — додала, і Хаблак не зрозумів, засуджує вона це чи, навпаки, схвалює. Зрештою, розмова в них з Ольгою Дмитрівною вичерпалася, і капітан зробив спробу відкланятися. Проте жінка затримала його. — Ми ж домовились? — запитала. — Ніхто не дізнається про нашу розмову?
Хаблак похитав головою.
— Мабуть, ви не знаєте, що таке розшук, — мовив з натиском. — І скільки людей займаються справою вашої подруги!