Довелося чекати хвилин з п’ять. Нарешті двері знову відчинилися, й на порозі з’явилась худа й висока, схожа на знак оклику жінка.
— Щось мені Катерина не казала, що має племінників, — сказала, уважно розглядаючи Хаблака. — І взагалі — родичів…
— Та факт залишається фактом! — засміявся Хаблак і по-змовницьки підморгнув жінці. — В усякому разі, тіточка мала б приємність від зустрічі. Я їй дещо привіз.
— А-а… Тоді можете провідати її. Це не так уже й далеко. Село Макарів, по дорозі на Житомир. Запитайте Дударя.
— Давно вона там?
— З місяць уже.
— Додому приїздить?
— Тиждень тому була.
— Минулої суботи?
— Ні, в суботу я працювала. Чекайте, коли ж це було? Ага, в середу в мене вихідний, вона зранку й приїхала.
Хаблак поставив ще кілька запитань, проте жінка, наче зрозумівши, що й так розбазікалась, відповідала ухильно.
На вулиці Хаблак запитав в Устимчика:
— Ти своїй дівчині на завтра побачення призначав?
— Домовились, що приїду до них на дачу. Батько запрошував.
— Бідний батько. Доведеться йому втішати покинуту дочку.
— Жартуєш?
— Для чого ж! Ти її в Макарів, певно, не візьмеш.
— А-а…
— Не “а-а”, а прикидай: середа на тому тижні, яке це число? Двадцяте липня. А вбивство коли сталося? Також двадцятого. Зв’язок уловлюєш?
Велике село попід лісом. Вулиці піщані, й машина ледь повзла по глибокій колії. І довелося залишити її біля крамниці. Далі все одно не проїдеш — пісок, та й пішки краще — не так впадає в очі.
Дудар жив біля самого лісу, точніше, в лісі — сосни заходили аж на подвір’я.
— Якось тривожно мені, — поскаржився Хаблак. — Серце віщує, що наша пташка не з’являлася тут минулої середи.
— Нічого собі пташка: пудів на вісім! — посміхнувся Устимчик, відчиняючи хвіртку.
Хаблакова тривога виявилася даремною. Жінка, що поралася біля веранди, дізнавшись, кого вони шукають, голосно гукнула:
— Катерино Гнатівно, до вас!
Огрядна чорноволоса жінка вийшла на ганок. Побачивши Хаблакове посвідчення, лише підняла брови й широким жестом показала на лавку попід розлогою грушею.
— Тут буде зручно чи зайдете до кімнати?
— Краще тут. Свіже повітря, ліс… — Хаблак подивився на господиню, що з цікавістю оглядала їх, і попросив: — Не могли б ви, шановна, пригостити нас водою? Є у вас студена, з криниці?
Коли та, схопивши відро, побігла, рішуче почав:
— Кілька запитань, Катерино Гнатівно. Перше. Ви підтримуєте зв’язки з жінками, разом з якими перебували в Колонії?
— А яке це має значення?
— Певно, має…
— Прошу пояснити, що ви маєте на увазі, говорячи про зв’язки?
Устимчик уважно, хоч і сидів, здавалося, впівоберта до жінки, спостерігав за нею, Спокійна, навіть посміхається, руку недбало поклала на спинку лавки.
— Листування, зустрічі… — одповів Хаблак. — Може, комусь висилали або одержували посилки?
— Гадаю, таємниця листування в нас зберігається.
— Звичайно, якщо людина не звинувачується в карному злочині.
— Ого! — здивувалася Катерина Гнатівна. — Ви мене в чомусь звинувачуєте?
— Не маємо підстав. Але розслідуємо карний злочин і мусимо з’ясувати деякі обставини.
— Коротше, — втрутився Устимчик, — ви знаєте Ольгу Іванівну Сидоренко?
Хаблакові здалося, що якась тінь промайнула в очах у жінки. Однак відповіла вона спокійно й твердо:
— Знаю.
— І давно ви з нею бачились?
— П’ять хвилин тому… — І, побачивши здивування на обличчі Устимчика, гукнула: — Ольго! Вийди-но сюди!
На зворотному шляху Хаблак сидів на передньому сидінні й щось буркотів собі під ніс. Устимчик куняв на задньому. Лейтенант був не дуже засмучений. Навпаки, висловлене ним припущення, що вбивство сталося після згвалтування, знов ставало реальним.
“Теж мені — криміналістичний зубр, — згадав у напівсні Дробаху. — Ось тепер побачимо, хто з нас правий…”
Хаблак заспокоївся лише перед самим Києвом.
— Цього слід було чекати, — сказав, буцім підсумовуючи. — Все йшло надто легко… Доведеться починати спочатку. Вчора ввечері дзвонили з управління: надійшла цікава справа з Івано-Франківська. — Коли в’їхали в місто, запитав Устимчика: — Ти до своєї дівчини?
— До речі, її звуть Тетяною.
— Не ображайся, я ж по-дружньому.
— Я так і зрозумів. До неї. А ти додому?
— Само собою.
— Не забудь поцілувати Маринині пальчики. А сина сам знаєш куди…
— Ах ти ж, нахабо!
— Привіт! — Устимчик зупинив машину, хряснув дверцятами й перейшов на другий бік Хрещатику. Сів у тролейбус, що йшов на Печерськ. Він мешкав разом з сестрою в кривому завулку біля Лаври. Щоразу, повертаючись додому, Федір переживав складне почуття душевної пригніченості й гострої ненависті. Він ненавидів цей вимощений бруківкою завулок з дерев’яними, зеленими від моху будиночками, підмальованими хвіртками й віконницями, якими господарі кожного вечора наглухо відгороджувались від зовнішнього світу. Устимчик знав, що він не скоро вирветься з цього завулка: разом з сестрою вони займали флігельок з двох кімнат.