— Хо! У вас своя дача? — удавано здивувався Федір. — Хто ж твій татусь?
— Керівна кадра, — посміхнулась Тетяна. — Однак це нічого… Він симпатяга…
— Симпатяга, кажеш? А він мене не прожене?
— Не думала, що ти такий полохливий.
— Я не про себе. — Федір раптом посерйознішав і мовив урочисто, навіть патетично: — Але ж від цього залежить так багато! Може, я йому не сподобаюсь.
— Ну то що ж? У мене своя голова на плечах!
— Підеш проти батька?
— Що мені батько…
— Так, ніщо на світі не перешкодить нам! — Федір відкинувся на спинку лавки. Він-бо твердо вирішив будь-що сподобатись батькові: одруження без його згоди аж ніяк не входило в плани хлопця.
До зустрічі з ним Устимчик готувався вже давно, уявляючи собі різні варіанти, — і раптом Хаблак вигадав цю, як виявилось, безглузду поїздку в село. Спробуй поясни потім, що служба…
Та, зрештою, все обійшлося добре. Катрі вдома не було. Федір переодягнувся в новий костюм, дбайливо зав’язав краватку й поспішив до зупинки таксі.
На дачу до Гавриленків завітав гість — колишній співробітник Антона Володимировича, — і Тетяна попросила сусідського хлопця збігати за батьком, що рибалив на Дніпрі.
Гість зручно розташувався в качалці на веранді: погойдуючись, розповідав про справи в області, де він обіймав якусь посаду. Тетяна удавала, що уважно слухає, зрідка вставляла: “Он як… Цікаво, а я й не знала…” — а насправді думала про Федора, який ось-ось мусив з’явитися. Дівчина хвилювалася — якщо Федір не сподобається батькові, це викличе додаткові ускладнення. Трохи дратував гість із своїми глибокодумними міркуваннями, але ж он уже й батько з вудками…
Давно вже минула дванадцята, коли Федір повинен був приїхати, а його все нема. Тетяна кілька разів виглядала з хвіртки — може, шукає їхню дачу. Нервувала й навіть сердилась. Батько, правда, й виду не подає, весь у розмові з гостем, однак якісь веселі іскорки спалахують в очах, коли зиркає на дочку.
Зовсім розгнівавшись, Тетяна сховалася в кущах смородини й не помітила, як біля дачі зупинилося таксі. Устимчика побачила вже тоді, коли той прямував між крислатих яблунь до ганку — високий, стрункий, у гарно пошитому світлому костюмі.
Вибігла назустріч, розгублено посміхаючись. Врятувала тітка. Підібравши поли квітчастого шовкового халата, легко збігла з веранди, заметушилася біля хлопця:
— Ось ви який! Тетяночка розповідала нам. Дуже приємно…
Федір стояв у затінку під яблунею й відчував, що червоніє.
Ця моложава вродлива жінка з цигаркою між пальцями, на яких виблискували коштовні персні, знітила Устимчика. Побачивши цікаві погляди двох літніх чоловіків, він, лаючи в думці себе, розгубився зовсім і незграбно вклонився жінці й чоловікам. Вклоняючись, відчув, що в нього якось недоладно теліпаються руки, захотілося сховати їх — він поліз у кишеню за хусточкою, озирнувся й зустрівся очима з Тетяною.
Дівчина стояла за два кроки. Устимчик подав їй руку і, лише в останню мить побачивши, що в ній затиснута хусточка, почервонів ще більше, навіть спітнів.
Коли б Федір знав, що цей, здавалося б, ганебний початок насправді найкраща рекомендація для Тетяниного батька, він, зрештою, десь би сфальшивив. Але Устимчик ніяк не міг побороти розгубленість і якийсь напівсвідомий страх.
Як далеко було це знайомство від уявлюваної ним сцени, коли він, дотепний і вихований, невимушено тисне руку батькові, відразу ошелешує його й своїми манерами, й знаннями.
Під допитливим поглядом сивої людини Устимчик якось дістався до запропонованого крісла, поступово опанував себе і, вгледівши підбадьорюючу посмішку Тетяни, посміхнувся й сам.
Антону Володимировичу Устимчик сподобався. За словами Тетяни, її знайомий — сучасна молода людина, і Гавриленко побоювався: раптом з’явиться один з хрещатицьких гультіпак. А воно прийшло вайлувате, розчервоніле, спітніле, і Антін Володимирович, згадавши себе в такому віці, розчулився й пройнявся симпатією до хлопця. Та зрозумівши, що тому не завадило б оговтатися, повів далі розмову з старим знайомим. Тим більше, що розмова цікавила його й саме зараз у нього виникла інтересна думка.
— Ти пам’ятаєш свого першого начальника, Тихоне? — запитав у гостя. — Коли я прийшов на завод, майстер помітив, що тремчу перед ним, відкликав убік та й питає: “Ти знаєш, хлопче, для чого ми робили революцію?” “Знаю”, — відказую, “Знати — то, певно, знаєш, — посміхається у вуса, — та ще не збагнув до кінця. Боїшся мене?” “Боюсь”, — кажу. “Ось у цьому й заковика, — веде далі. — Як ти мене називаєш? Товариш майстер! Товариш, розумієш? Товариш директор, товариш начальник… Спочатку— товариш! І революцію робили ми, щоб не було суворого начальницького погляду: я, мовляв, особа, а ти щось дрібне…” — Антін Володимирович помовчав трохи. — А дехто забув про це. їй-богу, забув. Хоч він не начальник, а товариш начальник. Розумієш, Тихоне?