Люба, яка звикла бачити Сидора Семеновича здебільшого зосередженим і навіть похмурим, здивовано знизала плечима.
— І що з вами сталося? — запитала. А потім висунула сміливе припущення: — Може, премію одержали?
— Е-е, премія! Що премія! — затанцював Сидір Семенович, намагаючись обняти Любу. Ця міцно збита вродлива дівчина з невеличкими грудьми, що гостро стирчали з-під бавовняної сукні, завжди хвилювала його.
— Збожеволіли ви, чи що?.. — прошепотіла Люба, відштовхуючи Сидора Семеновича, і голосно гукнула: — Тітко Галю, йдіть-но сюди!
Та Сидір Семенович не хотів, щоб дружина побачила його залицяння до Люби. Миттю прослизнувши до кімнати, він схопив стілець і закружляв навколо столу, наспівуючи якийсь швидкий вальс.
— Справді, збожеволіли! — констатувала Люба й кинулась назустріч тендітній, хоч і схильній уже до повноти жінці. — Дивіться, що виробляє!
— І не збожеволів!.. І не збожеволів!.. — проспівав Сидір Семенович, танцюючи навколо них. — Вгадай, Галочко, що сталося?
— Лист із санаторію? Ігорю краще? — Обличчя в жінки засвітилося надією. — Ну, кажи, не тягни!
— Нема нічого з Євпаторії. — Сидір Семенович сів верхи на стілець, витяг акуратно складений папірець. — Ти знаєш, що це? Автомобіль “Жигулі”!
— Невже виграли? — сплеснула руками Люба. — От везучі!
— Виграв! — ствердив Сидір Семенович. — Навіть не віриться, але факт.
— “Жигулі”! — зраділа Галина Петрівна. — В нас будуть “Жигулі”!
— Не будуть, а є! — переможно засміявся Сидір Семенович, розмахуючи лотерейним квитком.
— І ми поїдемо з тобою до Євпаторії! Добре? — Галина Петрівна аж розчервонілася. — До Ігоря.
— Ну, відразу ж їхати в таку далеку дорогу! — заперечив Сидір Семенович. — Я ще зовсім недосвідчений водій. — Він притягнув до себе дружину, поцілував у лоб. — А ти їдь до Ігоря сама. У тебе ж відпустка, а гроші є. Коли не вистачить — не біда, я премію повинен одержати.
— О, як добре! — заклопоталася Галина Петрівна. — То я завтра й поїду. Серце в мене болить, місця собі не знайду. Раптом там щось скоїлося…
Ігор, син Загорульків, вже третій місяць лікувався в одному із санаторіїв Євпаторії. Одужання йшло повільно, майже без зрушень, і лікарі порекомендували завезти його до Євпаторії: там, мовляв, роблять чудеса.
Галина Петрівна відвезла сина, але й там нічого певного не сказали: хлопчик важкий, та все ж не безнадійний…
Два місяці не бачила вже сина. Два довгих місяці хвилювань, остраху й надій. Тому й зраділа так, почувши пропозицію чоловіка. Забігала, витягаючи з шаф сукні, білизну, панчохи.
— Любочко, — гукнула, — давай зробимо Ігорьочку його улюблене печиво. Розчини, дорогенька, тісто.
Сидір Семенович, як сів верхи на стілець, так і залишився сидіти. Посмішка скривила губи. “Оце так завжди, — подумав. — Тобі щастя в руки, а їй байдуже. Про “Жигулі” вже й забула. Життя!”
Повільно підвівся і вийшов на веранду.
Що ж, зрештою, так краще! Нехай їде, в нього свої турботи. Тільки б не дізналась про його справи. Тоді — кінець. Він добре знає Галину — навіть його, рідного чоловіка, не пожаліє…
Сидір Семенович раптом відчув холодок на потилиці. Так іноді бувало в нього, коли згадував ті роки або думав, що хтось може…
Але ні, про це краще й не думати. І так мало не щоночі бачить страшні сни й прокидається, спітнілий від страху…
Сидір Семенович одружився з Галиною давно. Дівчина, чесно кажучи, не дуже подобалась йому, та іншого виходу не було…
Іван Коцюба відсидів тільки трохи більше половини строку й вийшов по амністії. Судили його за розтрату: після закінчення торговельного інституту був завідуючим промтоварним магазином, підвів брак досвіду, і перший же ревізор викрив Коцюбу. Слава богу, одержав лише п’ять років, а відсидів три. Однак і ці три роки навчили його дечому. Знав, по-перше, що тепер шлях до матеріальних цінностей йому заказаний. Та й взагалі, пика в пір’ячку, і не бачити йому ні гарних посад, ні почестей. До того ж син людини, яку судили за економічну контрреволюцію. Іванів батько, директор великого гастроному, був одним із верховодів одеського чорного бізнесу й одержав по заслугах.
Коцюба реалістично оцінював ситуацію: з такою біографією йому нічого не світить.
Після виходу з колонії Іван мешкав у Первомайську в старенької бабусі, перебивався випадковими заробітками. Правда, мав і загашник: десять тисяч старими грішми — все, що залишилось від колишніх благ.