Выбрать главу

Махнула рукою й пішла до спальні.

Так майже завжди закінчувались їхні суперечки. Вона гарячкувала, а Сидір Семенович не дратувався й не гнівався. І завжди їй ставало соромно за свою запальність, вона починала сумніватися навіть у тому, в чому раніше була переконана. Потім лаяла себе за поступливість, однак повертатися до суперечки було незручно. Все так і залишалося — невирішене до кінця, недомовлене. Це вносило розлад у сімейне життя, якусь штучність у стосунки. І все ж Галина Петрівна не знаходила сили волі, щоб поставити крапку над “і”. Та й про що вона могла говорити? Про’ якісь неясні підозри? Атмосферу невловимої тривоги, що огортала її? Про те, що чуття підказувало: Сидір далекий від неї, його не хвилюють ні їхні сімейні справи, ні події, про які вона дізнавалася по радіо та з газет, про які сперечалася з друзями по роботі чи коли хтось увечері заходив до них на вогник.

Галина Петрівна була впевнена: Сидір щось мудрує — і з машиною, і взагалі. Дуже часто почав їздити у відрядження, кілька разів бачила його в компанії Ступака й Осадчого, про яких у місті йшла погана слава: типові ділки й комбінатори.

Ступак навіть привіз Сидора якось вночі зі Львова на власній “Волзі”. Добре ще — вночі: ніхто не побачив, а то пішли б розмови… Вона тоді вичитала йому. Виправдовувався: зустрілися у Львові випадково, для чого ж мучитись у поїзді, коли Ступак повертається сам?

А не розуміє, що Ступак йому не компанія. Лише скомпрометує.

Сидір Семенович не пішов до спальні. Як завжди, коли сварився з дружиною, постелив собі на кушетці. Лежав і лаяв сам себе.

Як він припустився такої необережності! Забути про ті кляті квитки! Захопився, як хлопчисько, збожеволів від радості.

А чого, власне, радіти? Хіба через те, що заплатив за лотерейний квиток набагато більше, ніж коштують “Жигулі”?

Е-е, дурниці, він заплатив би й більше. Дратувало те, що два роки не міг знайти такої нагоди. Краще було б, звичайно, придбати “Волгу”, проте скільки розмов відразу пішло б по місту.

Ні, так він не мав права вчинити. Галина перша б запитала: звідки гроші?

Звідки, звідки? Яке кому діло? Була б ти, Галино, розумнішою, жила б, як у бога за пазухою.

Але ж вона знає… Як сказала? “Нам є багато про що поговорити…” Що мала на увазі? І коли побачила ті кляті ощадні книжки?

Сидір Семенович відчув, як похололо в нього біля серця. Отже, знає! Що ж робити? Піти до неї, благати, щоб простила, нікому не казала? Ні, цим лише нашкодиш.

Довго лежав, нічого не бачачи, крім ліній, які бігли й бігли перед очима, сходились, розходились, перехрещувались, утворюючи шахові клітини. І в середині кожної чорної клітини сиділа жінка, схожа на Галину, й погрожувала йому пальцем.

Сидір Семенович розумів, все це йому вже сниться, але стогнав і кричав уві сні.

Прокинувся зовсім змучений. Викликав таксі, відвіз дружину на вокзал, намагаючись бути лагідним, поцілував. Порадив:

— Ти ж, Галиночко, коли приїдеш, відразу купи квиток на поїзд, потім буде важко дістати. Повідомиш, коли виїдеш, може, я тебе у Львові зустріну. Коли грошей не вистачить, телеграфуй. Карбованців сто дістану.

— А як з… — тільки-но почала своє запитання Галина Петрівна, однак, зустрівши чистий погляд чоловіка, не договорила.

Коли поїзд рушив, Сидір Семенович ступив кілька кроків по перону, махаючи рукою, й поїхав додому — досипати.

Дзвоник задзеленчав якось невпевнено, і Віта, переконана, що Алик щось забув у неї, пішла відчиняти. Але за звичкою, перш ніж повернути ключ, глянула у вічко. Злякалась, однак тут же зраділа: яке щастя, що Алик пішов раніше, ніж звичайно.

Відкриваючи двері, швидко розстебнула верхні гудзики на халаті. Вона знала, що робить: по-перше, її плечі дуже подобаються “татусеві”, як у думках називала Сидора Семеновича; по-друге, розстебнутий халат ніби підкреслював, що вона щойно з ліжка, що дзвінок розбудив її.

Відчинивши двері, Віта згадала, що попільниця в спальні повна недокурків, а поруч на столику пляшка від коньяку і що Алик, здається, забув на трюмо свій гребінець. Лише одного цього було достатньо, щоб недовірливий “татусь” влаштував скандал, а потім сердився на Віту й не робив їй звичних подарунків. Обмірковуючи, як відвернути увагу “татуся”. Віта зойкнула й кинулась йому на груди. Знала, цю її пестощі роблять Сидора Семеновича лагідним.

Справді, “татусь” розцвів посмішкою, поцілував Віту в куточок губ і нижче — в апетитну ямочку між пухкими грудьми, які звабливо визирали з-під тонкої прозорої тканини.