— Прошу! — Ступак чиркнув запальничкою. — Давайте знайомитись: Станіслав. А це ваша подруга? — кивнув на Лілію. — Віто, чому ж ти нас не представиш?
— Пробачте, це — Тома, а це — Ліля. Миколо, будь її кавалером.
— З радістю! — Осадчий потиснув своєю величезною рукою Лілині пальці. Дівчина сподобалася йому. Людині ведмежої конструкції, Осадчому, імпонували мініатюрні, тендітні жінки. Ліля ж видавалася дівчиськом: тоненька, як очеретинка, маленька, вона нагадувала ляльку. Строгого покрою блузка закривала їй шию до самого підборіддя. Взагалі дівчина скидалася на десятикласницю. Але слід було придивитися до неї, щоб ця ілюзія відразу зникла. Лілине обличчя весь час, здавалося, змінювало вираз: робилося то ніжно-капризним, то задирливо-кокетливим, то вульгарно-солодким.
Ліля торкнулася своєю маленькою рукою рукава темного піджака Осадчого й, перебираючи пальцями, запитала:
— Ви інженер? Чи артист?.
Осадчий не вмів підтримувати світської у Лілиному розумінні розмови. Поклав край непотрібним розпитуванням досить своєрідно й навіть різко:
— Яке це має значення, крихітко! Головне те, що в мене є гроші.
Ліля підняла брови, блиснула очима.
— Хо, у вас цікава манера залицятися до жінок. Мені вона подобається.
— Й не лише тобі…
— Ви не витрачаєте марно часу, кавалере! — Нігті, схожі на величезні краплі крові, ще швидше забігали по рукаву. — І скільки ж ви платите за любов?
Осадчий зміряв Лілю поглядом оцінюючи. В розмову втрутився Сидір Семенович. Правда, нічого страшного не сталося, кожен казав приблизно те, що думав, проте для чого ж торгуватися з самого початку?
— Всі зібралися, прошу до столу, — запропонував Сидір Семенович і поплескав Осадчого по плечі, відкликаючи вбік. — Обережніше, — попередив, — для чого ж хвалитися грішми?
— Набридло весь час ховатися, — пробубонів той. — Ходиш, як жебрак, і тільки стежиш, чи не натрапили на твій слід обехеесівці.
— Не думай про це, у нас — ажур.
— Всі кажуть — ажур. До речі, що це за субчик у сірому костюмі?
— Людина потрібна. Вагони…
— А ти не міг домовитись із ним інакше? Для чого ж псувати вечір?
— Так потрібно.
Осадчий невдоволено гмикнув і вмостив своє Величезне тіло поруч з Лілею.
Ступак, що розмістився навпроти, налив коньяку у келихи, цокнувся з літньою людиною в сірому костюмі. Він знав, що робить: цей чоловік мав дати вагони під яблука. Тому й мовив улесливо:
— Ваше здоров’ячко, Василю Леонідовичу! І за процвітання транспорту!
Пили багато.
Віта шепнула пару слів Томі й Лілі, і дівчата почали частіше підливати коньяк у келихи.
Василь Леонідович скоро сп’янів. Сидір Семенович присунувся до нього, сказав на вухо:
— Двадцять вагонів нам потрібно, лише двадцять.
— Що вагони, вагони — пусте. Для чого вагони, коли ти мені подобаєшся як людина..
— Я завжди знав, що ви допоможете нам.
— Вагони у нас от де! — Василь Леонідович підвів кулак. — Для тебе все зробимо.
Сидір Семенович у душі сміявся. Пуста людина цей Василь Леонідович. Колись висунули його на керівну посаду, значно вищу, ніж теперішня. Згодом побачили, що не тягне, — понизили. Він озлився, став підозріливим, жовчним, заздрив молодим, що йшли вгору, почав потихеньку пити. Та ніяк не міг визнати, що він, кого доля зробила колись начальником управління залізниці, як був простим машиністом, так ним і залишився.
Якось у ресторані приятелі познайомили його з Загорульком, який тонко полестив самолюбству Василя Леонідовича — ніби давно чув як про одного з найрозумніших працівників дороги.
Зустрілися й наступного дня, потім ще раз. Сидір Семенович щедро пригощав. Потім просто, по-дружньому попросив “підкинути” для потреб бази десяток вагонів. Відмовити було незручно, з цього й почалось.
Василь Леонідович розумів, що попав у тенета до не дуже чесних людей, та подарунки, які він одержував, вечері з коньяком та ікрою примушували мовчати. Іноді лаяв себе, але плив за течією.
Сидір Семенович підвівся, постукав виделкою по фужеру.
— Друзі, — запропонував, — давайте вип’ємо за здоров’я Василя Леонідовича! Коли б усі були такими працьовитими та відданими, ми б далеко пішли!
Куди б пішли, Сидір Семенович не уточнив.
Ступак, піднявши келих, підморгнув Осадчому й загорлав:
— Пий до дна! Пий до дна!
Він, звичайно, знав, куди йде Василь Леонідович. Але це аж ніяк не обходило Ступака.
“Кожен вмирає поодинці”, — любив повторювати Стасик. Сам, правда, вмирати ще не збирався, всі ж оточуючі цікавили його лише в тій мірі, наскільки корисними вони могли бути.