— Що — прокурор! Головне, вмовити Дробаху, а він уже організує постанову. Побічних доказів для цього вистачить. А під час слідства зібрати інші…
— А коли Загуменний не винен? Про це ти подумав?
— Не винен, не винен… Різних слів нахапалися й жонглюєте; людяність, чуйність… У дитячому садку тобі працювати, а не в карному розшуку! — зло дорікнув Устимчик, різко повернувся й швидко попрямував площею навпростець.
Ішов і думав: зв’язала ж його доля з такою розмазнею. Скільки вже розплутують цю кляту справу. Хаблакові добре: в фаворі в начальства, а як йому? Підтвердилась би його версія — і він на коні. Виявився передбачливішим за такого навіть зубра, як Дробаха! Відразу ще зірочку на погони, а може, й підвищення по роботі. Біс з ним, з цим Загуменним. Вбивця — і все. Які ще докази потрібні: заманив жінку, до якої залицявся, згвалтував — і кінці в воду. Ясно, як божий день. І для начальства добре: ще одну справу закрито.
А Хаблак сів на лавку в сквері. Згадав, як любовно тримав Загуменний томик Шевченка, як схвильовано бринів його голос.
Ні, така людина не може вбити!
Зітхнув, підвівся. Трохи постояв і попрямував до телефонної будки. Марина вже сердиться. Що ж поробиш, йому також не солодко.
Полковник Каштанов зайшов до Хаблакової кімнати. Витягнув з кишені кілька листів, акуратно розклав на столі. Підкликав Хаблака та Устимчика.
— Почитайте-но, — сказав просто, — скаржаться на вас і, мені здається, справедливо.
Листи надійшли від чоловіка вбитої. Сидір Семенович Загорулько скаржився на неприпустиму інертність працівників міліції, які ще й досі не знайшли винуватця злочину на дніпрових схилах.
“Ясно, — писав, — життя моїй дружині вже не повернете, але ж убивця досі на волі. І хто гарантований від того, що він знову не знайде собі жертву?”
Устимчик, прочитавши ці рядки, нервово смикнув комір сорочки, нахилився до Каштанова.
— Слушно скаржиться, товаришу полковник, — мовив, — а ми тут у гуманність із злочинцем граємось. Я вже доповідав вам…
— Я чув вашу думку, — обірвав його Каштанов. — А тепер хочу вислухати капітана.
Хаблак детально виклав свої міркування. Полковник сидів, наче й не чув їх, втупивши погляд у якусь цятку на стіні.
— У вас усе? — запитав і, одержавши стверджувальну відповідь, сказав: — Я ціную вашу наполегливість, лейтенанте Устимчик. Але ж упертість не завжди на користь справі. Арештувати Загуменного не маємо права. Дивіться за ним. Може, зрештою, ми й помиляємось, та поки що підстав для звинувачення його нема.
Каштанов пішов, і в кімнаті запала тиша. Устимчик сидів червоний як рак і посміхався вимушено. Відкрито не погодитись з полковником не наважувався, але всім своїм виглядом підкреслював — дотримується попередньої точки зору.
Прийшов Дробаха. Побачивши сумні обличчя Хаблака та Устимчика, запитав:
— Здається, нічого нового?
— Як нічого? — похмуро зиркнув на нього Устимчик. — Скаржаться на нас. Загорулько з Івано-Франківська листи пише.
— Нехай пише.
— Вам байдуже, а з нас Каштанов вимагає…
— Начальство для того й створене, щоб вимагати. Дайте почитати, що той Загорулько пише. — Читав довго, принаймні довго тримав листа у витягнутій руці, нарешті поклав і зітхнув скрушно: — Йому писати, нам шукати.
— А знаєте, — раптом сказав Хаблак, — у мене нема жодних думок. Не знаю, що ж нам робити далі, як іти й куди… — Чесно кажучи, він зовсім не хотів підкреслювати свою безпорадність, але це була правда: запитай його зараз колеги, що ж робити, знизав би лише плечима — безвихідь.
— Для чого ж так безнадійно? — буркнув Дробаха. — Становище складне, але не такий уже страшний чорт, як його малюють.
— Може, — посміхнувся Устимчик, — ви нам тоді підкинете чергову версію?
— Підкидати я нічого не збираюсь, — Дробаха удав, що не вловив підтексту репліки, — а подумати доведеться.
Хаблак підсунув до себе справу, знов почав переглядати її, вчитуючись у знайомі до дрібниць папірці.
Листи вбитої, протоколи допитів, акти експертиз, фотографії…
Скільки часу, енергії витрачено на розшук злочинців, які тільки можливості не використовувалися, що тільки не перевірялося — все це залишило слід у звичайній канцелярській папці.
Ось і телеграма, надіслана Галиною Петрівною з Києва до Івано-Франківська. До речі, чому в неї виникла нагальна потреба поїхати до Черкас?
Так і не знайшовши відповіді на це запитання, Хаблак уже хотів перегорнути цей клаптик паперу — один з багатьох у папці, — як його руку накрив долонею Дробаха.