— Для чого це вам?
— У ваших же інтересах. Треба ж довести, що ви не маєте жодного відношення до злочину.
— Жартуєте, лейтенанте?
— Для чого ж? Наша робота виключає такі жарти.
— Ну-ну, — Сидір Семенович зміряв поглядом Устимчика, — докотилися… Що ж, доведеться згадати. — Взяв клаптик паперу. — Отже, у Львів я приїхав дев’ятнадцятого липня о дванадцятій годині…
Устимчик відійшов до вікна. Стояв і дивився на величезний двір, де навантажували машини. Якісь ящики, бочки, рогожеві лантухи… Цікаво, як цей ділок робить гроші? Певно, має їх чортзна-скільки. А, мабуть, приємно не лічити грошей! Щоб ні в чому собі не відмовляти…
— Закінчили? — озирнувся, почувши, що Загорулько кинув ручку. — Розпишіться, що стверджуєте ці показання. — Забрав у Сидора Семеновича клаптик паперу, прочитав не поспішаючи. — Але ж ви забули вказати, що заглядали до будинку на вулиці Квітневій. До речі, кому вій належить?
Сидір Семенович відчув, що в нього наче мурашки забігали по всьому тілу.
“Починається, — майнула думка. — Усі ці показання, що я писав, їм ні до чого — якось дізналися про наші справи й намагаються розплутати клубок. Але що їм відомо?”
Зібрав усю свою силу волі, невимушено відкинувся на стільці, навіть посміхнувся.
— Все відомо тій міліції… Навіть інтимні справи від неї не приховаєш… — перехилився через стіл до Устимчика, вів Далі, ніби розкриваючи таємницю товаришеві: — Розумієш, дівчина там живе. У мене з нею нічого й не було, та зачарувала. Каюсь, але приворожила — і все. Був у неї, проте не хотів про це писати. А кому належить цей будинок, не цікавився.
— Не хочете, значить, компрометувати дівчину? — єхидно зіщулився Устимчик. — І тому не знайомили з нею нікого з друзів?
— Що ви, що ви! — замахав руками Сидір Семенович. — Це ж ангел!
— Справді, ангел. І не будинок, а монастир. І туди навіть не ступала нога Осадчого та Ступака…
Сидір Семенович роззявив рот, наче риба, що хапає повітря, і раптом розсміявся — роблено дурнувато:
— Хе-хе-хе… І це навіть знаєте… Шерлоки Холмси, значить. — Враз посерйознішав, Устимчикові здалося — підібрався, наче до стрибка. — Ну, то що з цього?
— Так, нічого, уточнюю деякі деталі… — Устимчик підвівся. — Ми ще з вами зустрінемось.
Залишивши машину на сусідній вулиці, Сидір Семенович сторожко озирнувся й чкурнув городами до свого будинку. Двері були зачинені на засув зсередини. Довго дзвонив, наливаючись злобою, і, коли заспана й пом’ята Віта нарешті відчинила, грубо відштовхнув її плечем і попрямував до спальні. Не помітивши нічого підозрілого, трохи пом’якшав, опустився в крісло.
— Зготуй кави, — наказав. — І швидше.
Поки Віта клопоталася на кухні, ще раз перебрав у пам’яті розмову з цим молодим піжонистим лейтенантом. Підозрюють, що вбив дружину? Дурниці.
Докопалися до операції з заготівлями? Ні, там майже неможливо нічого рознюхати.
Справа з килимами, що пішли наліво? То чому ж тоді цікавляться Ступаком і Осадчим? Вони до цієї операції не мають відношення…
Від швидкої їзди та безкінечних тривожних думок розболілася голова, й Сидір Семенович із задоволенням вихилив чарку коньяку й запив ароматною міцною кавою. Ніби вперше бачачи, подивився на Віту, що куняла біля столу.
— Слухай мене уважно, дорогенька, — почав Сидір Семенович. — Скажу відверто, у мене, здається, неприємності. Сама розумієш, ми зацікавлені обоє, щоб їх не було.
— Неприємності? — Віта здригнулася.
— Дещо доведеться зробити й тобі. Мабуть, завтра з’явиться до тебе один хлюст… З міліції. Ну й треба, щоб ти сподобалась йому. — Сидір Семенович примружив одне око. — У цьому випадку я не ревнуватиму, розумієш?.. — Перехилився через стіл, очі стали колючими, мало не білими. — Коротше, не гратимемо в піжмурки: треба, щоб він переспав у тебе…
Віта підняла на Сидора Семеновича свої на диво наївні очі,
— Ти ж добре знаєш, пупсику, заради тебе я готова на все…
Сидір Семенович стиснув кулаки.
“Повія, — подумав, — дати б тобі зараз у пику! — але стримався: — Сам же штовхаю на це…” — І вів далі діловим тоном:
— Ключ витягнеш, щоб я вільно міг зайти до будинку. І врахуй, на карту поставлено багато. І цей будинок, і все інше. Якщо лейтенант буде тут, у цій кімнаті, відчиниш кватирку. Ну, я поспішаю назад. Будь розумненькою. Йому ж скажеш… — І хоча в будинку більше нікого не було, схилився до Віти й зашепотів…
…Відчинену кватирку було видна ще здалеку. Сидір Семенович постояв хвилинку під парканом сусіднього котеджу роззираючись. На вулиці — жодної душі. Скоро вже шоста ранку, а темнувато: туман, накрапає дощ. Зсунув кашкета на потилицю, зітхнув і попрямував до хвіртки.