Та Хаблак не слухав його.
— Почекай, почекай, — відмахнувся. — А що, коли ми зробимо таку штуку… Шансів, правда, малувато, та чим чорт не жартує…
Капітан попросив знову принести списки пасажирів.
— Розумієте, — пояснив товаришам, — літак на Івано-Франківськ відійшов зі Львова через годину після прибуття київського. В ньому могли бути пасажири, що летіли рейсом Київ — Львів. Це ми зараз легко з’ясуємо, порівнявши списки пасажирів обох рейсів. Далі — ці пасажири, якщо вони є, можливо, мешканці Івано-Франківська. Можливо, ми їх знайдемо: Івано-Франківськ не таке вже й велике місто. Можливо, вони знають Загорулька. Якщо знають, повинні запам’ятати його серед пасажирів.
— Чи не забагато “можливо”? Ми ж не фантазери, а криміналісти, — поліз на рожен Устимчик.
— А мені подобається ця думка. Ви не праві, лейтенанте, — м’яко заперечив Дробаха. — То більше, що зараз усе з’ясується. Порівняємо списки, щось знайдемо — добре, ні — значить ні…
Три пасажири пересіли з АН-24, що прибув з Києва о вісімнадцятій годині тридцять п’ять хвилин, у івано-франківський літак: Петров, Василенко й Гітіаров.
— Гітіаров… Чудове, рідкісне прізвище Гітіаров, — розсміявся нараз Хаблак. — Люблю рідкісні прізвища. Певен, коли й живе в Івано-Франківську Гітіаров, то лише один. А Петрових, Василенків як оселедців у бочці. Коли б моя воля, дав би кожній людині звучне й рідкісне прізвище, а то — Петров, Петренко, Василенко… Спробуй знайди потрібного тобі Петренка — тьху…
— І все ж шукати доведеться, — перервав цей монолог Дробаха. — Літак через півгодини, і мене вже повідомили, що місця є…
Івано-Франківськ — гарне, зелене місто. І вулиця, на якій мешкав Гітіаров, чиста, обсаджена каштанами.
Великий дев’ятиповерховий будинок. Третій поверх. На міцних дубових дверях мідна табличка: “Доцент Гітіаров І.С”.
Клацнув замок, на порозі стояла дівчина років дванадцяти.
— Іван Семенович дома?
— Тату, тебе! — покликала дівчина й привітно запросила: — Заходьте, прошу вас.
Доцент медичного інституту Іван Семенович Гітіаров, не старий, але вже майже облисілий чоловік, вийшов до вітальні. Дізнавшись, з ким має справу, запросив гостей сісти.
— Чим можу? — запитав.
Почав Дробаха:
— Двадцятого липня, коли ми не помиляємось, ви летіли з Києва в Івано-Франківськ? Через Львів?
— Був такий факт у моїй біографії.
— Можливо, ви допоможете нам в одній делікатній справі. Доводиться розшукувати людину, котра, за деякими даними, летіла разом з вами з Києва. Сергію Антоновичу, покажіть, будь ласка, фотографії.
Гітіаров з цікавістю потягнувся до знімків. Перебрав, уважно вглядаючись у кожне обличчя.
— Ні, не впізнаю нікого.
— А з торговельними працівниками міста ви знайомі? — запитав Дробаха.
— Аякже, ось у нашому будинку магазин: продавців знаю, директора.
— Ми, Іване Семеновичу, не про них. З керівних, так би мовити кадрів?
— На жаль, ні.
— Шкода, а в літаку, можливо, був один з них.
Гітіаров розвів руками. Раптом наморщив чоло, наче щось пригадуючи.
— Стривайте, стривайте… А ви в Петрова були?
— Якого Петрова?
— Івана Омеляновича. Мого колеги по інституту. Він же всіх у місті знає. Чекайте, і з кимось вітався в літаку. Зараз ми це з’ясуємо.
Гітіаров закрутив телефонний диск.
— Іване? Пам’ятаєш, коли ми повертались з Києва, ти вітався в літаку з якимсь чолов’ягою… При посадці у Жулянах… Пригадуєш? Хто це був? Директор нашої бази? Кажеш, Загорулько… Це точно? І меблі через нього діставав? Дякую.
— Адреса Петрова? — запитав Дробаха.
“Жигулі” різко загальмували біля будинку. Смеркалося. Сидір Семенович зайшов до передпокою, дістав валізу, кинув у неї новий костюм, білизну.
— Знову від’їжджаєте? — поцікавилась Люба. — Може, щось потрібно, то скажіть, я в кіно збираюсь.
— Іди, нічого не треба. Мене довго не буде, у письмовому столі візьмеш гроші. Ігор повернеться з Євпаторії, відправиш до своєї матері на село. Все.
Відіславши дівчину, взяв лопату й пішов до сарая. Розкидав купу різного мотлоху в кутку, копнув кілька разів, витяг металеву скриньку. Визирнув з сарая і, впевнившись, що навколо нікого нема, переніс скриньку до будинку.
У передпокої відкинув залізну кришку, помилувався райдужним блиском діамантів, помацав золоті кружальця монет, замкнув, двічі повернувши ключ, заховав скриньку на дно валізи. Зняв з вішалки нове пальто, прослизнув до машини. Валізу поклав поруч себе на переднє сидіння.
“Тепер шукайте мене”, — посміхнувшись, вивів “Жигулі” на вулицю. Нараз згадав про коробочку в шафі. Вилаявся: все ж останні події вплинули на нього. “Ні, цього я нікому не подарую. Ще є час…” Повернувся додому, не світячи, пройшов до спальні. Навпомацки витягнув коробочку з грішми, насунув капелюха на лоб, прислухався. Хтось їде…